11 квітня 2024 року
Полковник зателефонував ввечері, спитав, чи давно розмовляла зі Стасом. Похвалив за відправлені речі. Мовляв, постачання постачанням, але отримати щось з дому завжди краще для хлопців. Навіть якщо дім не свій…
Потім, наче між іншим, спитав, чи не хоче вона попрацювати на виїзді. Приїздять люди з Німеччини, хочуть подивитись на околиці й на саме місто. Потрібна людина супроводжувати, з гарною німецькою. Два дні, оплата погодинна. Цікаво…
*****
Вже майже перед сном сиділа й чистила аудіозаписи. Ну от, тепер наче нормально… Можна відправляти. Хай слухає…
14 квітня 2024 року
Цього року Стас не подзвонив, а написав. Мабуть, зовсім біда зі зв’язком.
“Привіт, мала. Як ти?”
“Доброго дня. Все гаразд. А ви?”
“Та теж нічого. Дякую за записи. Шкода, що не вживу, але хоча б так… Тільки нащо ти котів у супровід поставила? Це що, така нова фішка?”
“Та вони самі! Я хотіла прибрати, але не вийшло… Ну, з мене такий собі редактор аудіо…”
“Хто там кому пику бив?”
“Аспід Третьому. А потім Падло Аспіду”
“Що ж вони так розійшлися?”
“Курку не поділили. Я суп варила, дала їм крильця, а вони бійку за них влаштували. Ледь потім кухню відмила, не стільки з’їли, поганці, скільки рознесли”
“А капцями?”
“Та там ще попасти треба”
“Чим займаєшся?”
“Готуюсь. Завтра на роботу”
“Що за робота?”
“Німців супроводжувати. По місту й трохи по області”
“Яких ще в біса німців?”
“Журналісти. І ще хтось… Я не зовсім зрозуміла. Ви з полковником часом не родичі? Він теж каже не питати зайвого”
“Так то він їх тобі сосватав?”
“Егеж”
“Ммм… Ти там обережніше, кошеня? А з полковником я ще поговорю!”
“Навіщо? Це ж просто робота. Й платять добре”
“Покажеш фото потім”
“?”
“Для порядку. Маю ж я знати, з ким ти там їздиш…”
18 квітня 2024 року
Уффф! Нарешті, вдома. Та тихо ви, тихо! Чого налетіли? Я повернулася. Зараз погодую. Ну йдіть сюди, йдіть, погладжу. Що, скучили? Я теж… Вас полковник годував? От і добре…
Ой, йо!!! Ви мені що тут влаштували, поганці!!!
20 квітня 2024 року
— Привіт, кошенятко. Ну що там твої німці?
Стас сидів в окопі, знов брудний по самі вуха, десь збоку чулися голоси.
— Привіт. Та ну їх, замучили… “А хто у вас в місті прибирає? А як може бути так чисто під час війни? А може, ви перебільшуєте і насправді таких ударів немає? А чому у вас лавочки й урни через кожні десять кроків?” Тому що це Харків, довбні!
— Ууу… Як тебе дістали, що ти аж лаятись почала!
— Це все через вас! Раніше я не лаялась.
— Що, невже й за кермом тепер чиюсь маму пригадуєш?
— За кермом ні, а от коти… Ну ви уявляєте, поки мене не було, вони якось влізли в шафу, де лежить наповнювач, і геть увесь пакет розірвали! А потім ще й розкидали по кімнаті! Ну й… скористалися за призначенням. Ледь не повбивала поганців!
— Що, от прям так?
— Та ну… Сидять рядочком, і пики у всіх такі невинні, наче то й не вони були! А штиняло-то як… Добре, що вже тепло, досить швидко провітрилося. Але рушником всі відхопили!
— Знаєш, кошенятно… Я оце тебе слухаю й думаю собі: а добре, що мене вдома не було… Бо і я б, мабуть, за компанію отримав…
— Ну що ви таке кажете!
— А хіба ні?
— Вони б при вас на таке не наважилися!
— А, ти в цьому сенсі… Але в цілому рушника й мені варто берегтися?
— Та ну вас… Краще розкажіть, як самі?
— Ммм… нічого, всі живі. Обіцяні фотки де? Чи німці зажали?
— Чого відразу “зажали”? Там просто нічого цікавого. Та й це я їх фотографувала здебільшого. На “Дзеркальному струмені”, біля Каскаду, перед Оперним… В парку ще… Ой, як там зараз все квітне!
— Шевченка чи Горького?
— Шевченка. Вони той футбольний м’яч ледь не облизали. От дивні…
— Так що, невже жодного твого фото немає?
— Є кілька…
— То надішли.
— Ну Стасе, навіщо воно вам? Не вперше ж просите…
— Як там було в тій… А, “Летючій миші”? “Жорсткий контроль з мого боку — і повна покора з твоєї”. Тож давай, кидай.
— Так там були чоловік і дружина…
— Так він конкретно накосячив…
— А я хіба косячила?
— А хіба ні? Коротше, кошеня, гроші на бочку! Ну тобто фото!
— Та вийшлю я, вийшлю…
— О, ще, поки пригадав… Мала, ти за які гроші минулого разу посилку збирала?
— Еее… Та яка різниця! Там небагато було.
— Що?!! Дан, ти мене за дурня тримаєш? Чи я не знаю, що скільки коштує?!!! Знов зі своїх?!
— Ну не лайтеся ви… Вважайте це донатом на ЗСУ.
— Я тобі дам донати! Суму, швидко!
23 квітня 2024 року
Дана вже закінчувала вичитувати переклад, коли прийшло повідомлення:
“Кошенятко, можеш терміново зробити одну річ?”
“Звісно, постараюся. Що саме?”
“У хлопця мама до лікарні потрапила. Їй треба документи привезти, бо з вулиці забрали. А вдома тільки батько, який ледь ходить. Можеш до них поїхати, взяти в нього документи й речі, привезти до лікарні?”
“Так, звичайно! Давайте адресу, я вже одягаюся”
Переклад може й почекати…
І ви теж, паразити! Їжа в мисках, вода є — і не робіть мені нерви!
Ой, блін… Де це так бахнуло? Та яка різниця… Все одно їхати треба!
27 квітня 2024 року
— Привіт, маленька, ти як?
— Все добре. Що там у вас? Стріляють десь зовсім близько!
— Та ні, то нічого. Тут тобі подякувати хотіли… Макс, іди сюди!
Перед камерою з’явилося обличчя якогось незнайомого хлопця.
— Доброго дня. Дано, я вам дуже вдячний за маму! Бо тато вже збирався ж таксі викликати, а куди йому? Ледь ходить! Якби ви не привезли документи так швидко, могли б спізнитися з операцією. Дуже, дуже вам дякую! Якщо я колись зможу щось для вас зробити… Ви тільки скажіть!
#2973 в Любовні романи
#1293 в Сучасний любовний роман
#403 в Сучасна проза
Відредаговано: 05.11.2026