Розділ 15

22 січня 2024 року

Ще не відкривши очі, Дана прислухалася. Чи не поїхав кудись знов? А, ні… у ванній шумить вода. Ну, слава Богу…

Коли Стас вийшов, вона вже збивала тісто на оладки й сердито здувала з обличчя розсипане волосся. От же… Ані причесатися, ані вмитися… І волосся зібрати нема чим, все у ванній!

— Привіт, кошеня! Що, не втекла? От і добре. А що на сніданок?

— Добре, що ви самі не втекли. Оладки. Тільки… ви там в ванній вже все?

— Ну починається… Іди вже… Чого люди не вміють, як коти, просто вилизуватись?..

*****

Після сніданку Стас перехопив її, посадив на диван, знов сунув у руки Білосніжку і сам усівся поруч.

— Ми вчора не договорили.

— Ну… так… А навіщо ви мені кішку принесли?

— Щоб нервувала менше. Ти, коли котів гладиш, заспокоюєшся.

— Еммм… А що, знов доведеться нервувати?

— Та хто тебе знає… Пам’ятаєш, на чому вчора зупинилися?

— Ну, ви ж полковнику пішли телефонувати…

— Ні, не це.

— Ліки?..

— Кошеня!

— Ну, гаразд… Я даремно напридумувала собі казна-чого й ще на вас наїхала…

— От! Що наїхала — то таке. А от накручувати себе так, щоб потім тобі швидку викликати — то вже нікуди не годиться.

— Наїжджати теж не годиться… Я була не права. Я… Я не буду так більше. Вибачте…

Білосніжка незадоволено нявкнула — мовляв, треба не тискати, а чесати! — і Дана трохи розслабилася.

— Ну знов пішло-поїхало… Та заспокойся ти вже з цими безкінечними вибаченнями! Якщо б я на таке ображався… — Стас махнув рукою. — Я не про те взагалі.

— А про що?

— Тобі фельдшерка що сказала? Що у тебе поганий стан здоров’я. І що треба до лікаря. І харчуватися нормально! І не вигадувати казна-чого!!!

— Та все зі мною гаразд! Ну, Стасе… я ж пояснювала щодо їжі… А вигадувати… Ну… Я просто за вас дуже боялась.

— Та якого ж біса? Кошеня… Ну чого за мене боятись? З моєю роботою…

— А я знаю, яка у вас робота? Ви ж мені ніколи не казали навіть, у яких військах… І полковник мовчить, як води в рота набрав. Чоловіки…

— Що, серйозно? — Стас виглядав дещо розгубленим.

— Я й прізвище ваше випадково дізналася. Коли за комуналку платила…

— Тю… От я лопухнувся… Ну, що… — Він раптом встав, виструнчився, кинув руку до скроні й гаркнув так, що Білосніжка підскочила. І Дана разом з нею. — Капітан Станіслав Паливода, Сили спеціальних операцій Збройних Сил України!

— Ви чого?! — Дана втислася в спинку дивана. — Навіщо ж так кричати?!

Стас усміхнувся й знову сів.

— А що?... Як за Статутом треба… Щоб на іншому краю плацу почули.

— Ну… не робіть так більше, будь ласка. Бо це Білосніжка напівглуха, а я добре чую. І мені тепер у вухах дзвенить.

— Вона глуха?... От не знав… 

— Мені здавалося, я вам говорила… Ще коли її взяла. Це ж ангорка. У них сполучення генів, що дає блакитні очі й білу шерсть, почасту дає також глухоту. Повну або часткову.

— Ну… Мені от теж багато чого здавалося. Та хай. Що тобі ще розповісти, щоб ти так не нервувала більше?

— Просто розкажіть про себе. Я ж нічого не знаю. Звідки ви? Скільки вам років? Ви завжди були військовим чи пішли служити з початком війни? Чи маєте якусь освіту? Ну, й родина… У вас хоч хтось є? Бо ви сказали, що не звикли до турботи… Але ж так не буває…

— Е, кошеня… Буває. Ще й як буває… — Він відкинувся на спинку, потер долонею обличчя. Мабуть, шрами заживали й свербіли. — Я взагалі-то з дитячого будинку. Потрапив туди років щось у три. Навіть не пам’ятаю точно, це десь в документах можна пошукати. Тож коли я кажу, що ніхто не турбувався… Ну, воно так і є.

— Ой… А батьки?

— Я їх майже не пам’ятаю. Батько алкоголік був, мати… Ну, мабуть теж. Мене у них просто забрали, хтось з сусідів повідомив, що дитина з голоду помирає. От і вилучили. 

Дана мимоволі кинула погляд на стелаж з пляшками.

— Та не дивись ти туди. Я не п’ю. Взагалі.

— А навіщо тоді?..

— Подарунки. Хай собі стоять.

— Зовсім не п’єте?

— Ну, по молодості колись було… Але то просто за компанію. Мені й не подобалося. А потім… Після контузії стало не можна.

— Чому?

— Бо я почав від алкоголю дуріти. Раз якось випив… Такого наробив, сам потім жахнувся. Але ще подумав, що випадковість. А після другого разу взагалі зав’язав. Бо нахріна таке?

— А цигарки? Бо у вас там ще пачка “Вінстон” лежить. 

— Тут трохи інше… Я палити можу, але воно мені теж не заходить. Це тільки коли для справи треба. Ну, щоб не виділятися. А так — ні. Гидота.

— Цікаво… Мені говорили, що, мовляв, людина або палить — або ні. Але отак, щоб “для справи”...

— Так люди ж різні. Ну, це як з їжею. От ти, якщо тобі щось не подобається, будеш їсти?

— Залежно від того, що… Вівсянку, наприклад, взагалі не можу… Мене від одного запаху нудить, а щоб це в рота покласти… Фу. А щось інше нічого.

— Ну от. А я з’їм майже все. Подобається, не подобається, гидке, не гидке… Це просто їжа. Але ж, звісно, мені теж приємніше їсти щось смачненько. От те, що ти готуєш, все смачне. Це я так, для інформації. — Усмішка була хитра.

— Для інформації?.. Чи ви знов їсти хочете?

— А є що?...

—  От же ж… Зараз подивлюся. Там, здається, сало було…

— О! Давай його сюди!

*****

Вже з бутербродом в руках Стас продовжив:

— Так, про родину сказав… Вік? Тридцять три. У військах з вісімнадцяти. 

— Так рано? Чи це за призовом?

— Ні… Мене з дитячого будинку відправили спершу в звичайну школу-інтернат, потім у спортивну… Ну а далі вже в військову. Потім навчальна військова частина... Тож я прийшов вже як підготовлений солдат. Далі був сержантом… Ну, а потім вже вчився нормально на офіцера.

— А яка у вас… Як це правильно називається? А, військова спеціальність?

— Інженер. Вибухова справа.