Сім котів і дівчина на дивані

Розділ 14

20 січня 2024 року

Дана встала розбита й слабка. Але змусила себе вмитися, випити кави, щось приготувати. Стас вийшов з кімнати вже повністю вдягнений, сухо привітався і пішов до дверей. Вже звідти сказав: “Я по справах, коли повернуся, не знаю” — і вийшов.

Вона ще постояла якийсь час, дивлячись йому вслід, потім сіла, відкрила ноутбук і полізла шукати оренду квартири.

*****

Стас повернувся вже ввечері. Сірий, виснажений. Кивнув і пішов до себе. Дана повагалася, але все-таки хвилин через десять постукала в двері й спитала, чи буде він їсти. Тиша…

Не хоче відкривати? Чи?..

Постукала ще раз. Нічого. Трохи відчинила, зазирнула. Лежить на ліжку, зняв тільки куртку й черевики. Подушка під головою… Спить? Вона навшпиньки підійшла, прислухалася. Дихання спокійне, рівне. Обличчя навіть уві сні похмуре. Вкрила ковдрою і так само тихо вийшла.

Знов відкрила сайт оголошень. Підходящих варіантів не було. Або надто дорого, або на дуже короткий термін, або з тваринами не можна. Ну і що робити?

21 січня 2024 року

Стас пішов ще до того, як вона прокинулася.

На столі записка: “Повернусь ввечері”

Все…

Та що ж це… Вона його з власного будинку вигнала?.. 

Знов відкрила оголошення. Ну має ж бути хоч щось?!

*****

Ввечері, десь о шостій, подзвонив полковник.

— Дано, що там у вас відбувається? — Здається, він сердився.

— Олександре Сергійовичу?.. 

— Цей дурень по всьому місту носиться, намагається пройти якнайшвидше комісію й повернутися на фронт! Ти говориш так, наче щойно плакала… Що сталося, я питаю? Ви там подуріли обоє?

— Що він робить?! — Дана сіла ледь не мимо дивана.

— Що чула! Дано… Дитинко… Поясни мені, нарешті. Бо він себе просто вбиває. Ну не можна йому туди зараз! Ти розумієш? Це ж до першого серйозного навантаження! До першої сутички! З його роботою… І він же не в штаб проситься, а на нуль!

— Олександре Сергійовичу… Я… Я не знала… Ми… Ми дійсно посварилися позавчора… Але… Я не думала… Як же… Він же ще слабкий… Вчора прийшов і просто впав… Де він зараз?!

— Та щоб я знав! Нещодавно був у госпіталі.. поїхав пів години тому… Ось що. Як тільки з’явиться вдома, зателефонуй. Відразу, чуєш? Ох, я йому холку начешу…

Дана якийсь час ще сиділа, дивлячись на темний екран телефона. Потім знайшла контакт, набрала… Довгі гудки. Ще раз. Ще… Тепер “Телефон абоненту поза зоною досяжності”. Він що, вимкнув?..

Вона кинула телефон, підтягнула ноги, обхопила коліна руками. Як же так?...

***** 

Дана сама не знала, скільки так просиділа. Темно… Тихо… Навіть коти десь заховалися.

Двері клацнули тихо, наче Стас намагався не шуміти. Роздягався в темряві. Мабуть, думав, що вона вже спить? Відразу пішов до кімнати.

— Стас?...

— Дано? Чого не спиш?

— Увімкніть світло, будь ласка.

Дана прищулилася. Очі, звиклі до темряви, реагували болісно. Він теж примружився. 

Вона нарешті проморгалася. Глянула пильно на Стаса. Ну, так і є. Ледь на ногах тримається. 

— Стасе… Навіщо?

— Ти про що?

— Вам не треба йти отак… Ви ж ще не здорові… Я… Я шукала оренду, але з котами складно… Але я знайду. Один-два дня тільки почекайте. І я з’їду. Тільки не треба… Будь ласка…

— Дано?!... Ти що таке кажеш?! — Він в два кроки подолав відстань між ними, присів навпочіпки, схопив за руки. — Кошеня, ти що собі вигадала? Яка в біса оренда?! Куди ти підеш?!

Вона тільки клипала на нього очима. Хіба вона вигадала?..

— Ви… Олександр Сергійович сказав, що ви на фронт… Будь ласка, ну не треба! Я ж розумію, що це через мене, я вас образила… Я… Мені не треба тут бути… Я ж заважаю… Я піду… Ви тільки не їдьте! Будь ласка! Вас же… 

Договорити не вийшло. Стас відпустив її руки, схопив за плечі й струсонув.

— Ти здуріла?! Коли ти мене образила? Кому ти заважаєш? Ти нормальна взагалі?!

Він струснув Дану ще раз.

— Це я тебе скривдив! Я тебе довів до зриву! Чуєш? Якого хріна?! Якщо я зараз поїду, буде краще. Ти залишишся сама, заспокоїшся. Ніхто не буде тобі нерви тріпати, ніхто не буде ні до чого змушувати! А я… я все одно туди повернуся. Яка різниця, раніше чи пізніше…

Стас нарешті відпустив. Наче згас разом. Встав, відвернувся різко. Схопився за край стола. Плечі напружені, голова опущена… Та він же ледь тримається!

Дана підскочила. Після довгої нерухомості голову трохи повело. Іншої опори не було, і вона вхопилася за Стаса. Він не зрушив з місця, наче й не відчув. Дана повільно розціпила пальці. Отак… Що ж.

Знов сіла на диван. Обхопила руками плечі. Що ж так холодно…

— Стасе… Ви… ви не праві. Я сама себе довела до цього. У вас немає жодних причин щось для мене робити. Тим більше, підстроюватись під мене, щось пояснювати… Ви й так зробили дуже багато. — Вона помовчала. Не чує?... — Я завжди буду вам безмежно вдячна. Ви допомогли в той момент, коли я була на краю пропасті. Витягли звідти, дали опору… Ніхто не робив для мене так багато, як ви. Я ніколи цього не забуду. Але… Я ніколи собі не пробачу, якщо ви зараз просто отак… загубите себе. Не треба. Це ваш будинок. Ваше життя. Я тут… Хіба що гостя. Я маю піти. Час уже… А вам треба залишитись.

Мовчить… Ну й правильно.

— Пробачте мені. Я… я піду зараз. А котів заберу, як тільки знайду місце. Може, хоча б притулок на перший час…

Дана піднялася. Ноги були ватні, в голові гуло. Але вона зробила крок. Ще один…

Він перехопив перш, ніж вона встигла відійти. Обійняв, притис до себе.

— Дурне кошеня… Що ж ти робиш…

Він тримав міцно, не вирватись, не відвернутись.

— І я такий самий дурень.

******

Через якийсь час Стас відпустив її і важко сперся на стіл. Потім взагалі сів. Усміхнувся криво.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше