Розділ 13

15 січня 2024 року

Ранок почався з метушні. Бо Дана, попри всі звички, примудрилася проспати. Ну, точніше, як… Встала-то вона нормально. Але це якби тільки їй треба було зібратися. А ще ж Стас… І ванна кімната одна…

Довелося спершу годувати котів і готувати сніданок, і тільки потім вже приводити себе до ладу. Вона почувалася страшенно незручно в піжамі. Ще й Стас… Ну от чого він дивиться? І сам ходить без футболки… Жарко, чи що?

*****

Після лікарні Стас повернувся настільки втомлений і слабкий, що знов не дійшов до спальні, заснув на дивані. І Дані знов довелося йти працювати в підвал. Бо сидіти біля нього було так само ніяково. Хоча думка така промайнула. Тут було тепліше й світліше. Та й… Цікаво було бачити його таким. Не сердиться, не лається, не зиркає спідлоба… Обличчя розслаблене і спокійне. 

Майже всі пов’язки зняли, тільки наліпили пластирів. Чоло, скроня, щока справа, шия, праве ж плече й рука… Груди, теж справа… Навіть бік. Як його… Бідний. 

Вона потяглася було поправити накинутий плед…

Ні. У підвал. Бо інакше роботи не буде.

*****

Машину дійсно пригнали ввечері. “Тойота Яріс”, червона, невеличка, кругленька. І з механікою… Бррр. Дана пригадала, як мучилася з тим клятим зчепленням і клялася, що після іспиту ні за що не стане знов водити машину з механічною коробкою. І от знов… А все Стас!

Але дивно, що він вибрав саме таку машину. Якось на нього не схоже… От якийсь квадратний позашляховик — так. А ця “божа корівка”... Ну не його, і все тут!

На машину вона дивилася з ганку, ховаючись за напівпричиненими дверями. Щоб Стас не помітив і не погнав відразу за кермо.

Він походив навколо Тойоти, попинав колеса, потім сів, завів, зрушив, розвернувся ледь не на місці — Дана аж рота відкрила, як це? — зупинив і вийшов. Кивнув чоловікові, що пригнав автівку, щось віддав і гукнув, не обертаючись:

— Гей, кошеня! Досить там вже ховатися, йди сюди!

Ну звісно…

*****

В машину Дана сідала, як на електричний стілець. Страшно! Забула ж все нафіг!

Але руки якось самі собою знайшли регулятор крісла, ноги майже автоматично встали на педалі… Голова ще боялася, а тіло вже все зробило само. Ой! Я їду?!...

*****

Ввечері Стас знов в одну персону злопав ціле деко піци. І навіть з котами не поділився… Хоча вони дуже просили. Довелося віддати хвостатим рекетирам всю шинку зі свого шматка.

16 січня 2024 року

Відразу після сніданку Стас категорично заявив, що “зараз поїдемо кататися”. Ну, це йому кататися… А їй нервувати. 

Через півгодини Дана остаточно зрозуміла: її інструктор в автошколі був золотою людиною! Й екзаменатор теж! І взагалі всі, хто хоч якось брав участь у її навчанні. А от Стас…

Ні, він навіть не лаявся. Майже. Тихе “с**, б**” кожні дві хвилини можна не рахувати. Але дивився так, що Дана відчувала себе останньою ідіоткою.

З Тойоти вона виповзала мокра, як миша, й абсолютно нещасна. Ну от навіщо їй це? За що?!!

Стас зайшов за нею, ледь не впав на диван. Ой, чого це він?... Зле стало? Дана, забувши про недавню злість, кинулася до нього.

— Стасе? Стасе, як ви?

— Відчепися… Зараз видихну й буду як живий. Води краще дай.

Дана бігом принесла йому води, притримала склянку, бо руки у Стаса відверто тремтіли, й присіла неподалік. 

— Настільки погано?.. — тихо запитала вона.

— Кошеня?... — він підвів голову й глянув на неї. — Ти про що?

— Настільки погано воджу?

— А, ти про це… Ні. 

— Правда?... Не схоже… 

— Та ну тебе… Мабуть, у твого інструктора нерви були міцніші. Завтра я з тобою ще нікуди не поїду. Бо мені сивина не личить.

Дана було видихнула з полегшенням. От і добре! Не дуже-то й хо…

— Ввечері за кермо. Доки не навчишся водити нормально, я тобі спокою не дам.

Трясця…

******

Руки тряслися, голова боліла. Та що ж таке… Чому так раптово стало погано саме в машині? Ну так, кошеня водить жахливо. Але якщо порівнювати з деким, так і нічого. Навчиться. Б***... Спокійно… Спокійно… вдих, видих… О, вода… Фух… Відпускає.

Ні, її так відпускати не можна! Уб’ється нафіг… Хай хоч як сердиться, треба навчити нормально…

*****

Обід вона готувала на автоматі, всі думки були вже в машині. Намагаючись пригадати, що там свого часу говорив інструктор, вона зовсім не звертала уваги ані на Стаса, ані на котів. А даремно…

Шипіння за спиною було неочікуваним. Це хто? Дивно якось звучить.

Обернувшись, вона побачила чарівну картину. Аспід і Падло, з різних боків, пригнувшись і притиснувши вуха, насувалися на Стаса, який сидів на підлозі біля дивана і дражнив їх натягнутою на руку рукавицею. Боже милий, де він її взяв? А головне, навіщо? Ці ж поганці зараз його порвуть на шмаття!

Ой! А це як?

Падло, який кинувся першим, летів кудись вбік. Аспід, більший і важчий, стрибнув другим, і зараз відчайдушно намагався видратися з мертвої хватки, притиснутий до підлоги. Яяяяяк?!!!!
І це ж він поранений... А здоровий тоді на що здатен?

Стас підняв очі.

— Що?! Вони першими почали!

*****

І знов автівка… Не хочуууу!

Стас на сусідньому сидінні… От тепер нарешті Дана зрозуміла, що таке насправді “перешкода справа”. Це він!!! Хай би сам керував. Або вже не сідав би в машину… Он як минулого разу погано було…

Втім, цього разу він поводився значно спокійніше. Принаймні, не кидав таких вбивчих поглядів. Лаявся тільки під ніс. І раз у раз кидав команди: “Вправо. Та вправо, б**! Пригальмуй. Обганяй! Що значить, не вмієш? Вліво і вперед! І в дзеркало дивись, та куди ти!”

Після цього будинок і диван були найкращим, що тільки існує в житті. Цього разу на той диван впала вже вона. І воду принесли саме їй.

***** 

Ввечері був ракетний удар по району. Сильний… Не надто близько, але будинок буквально вібрував. В перший момент Дана просто застигла, не в силах зрушити з місця. Падло з-під дивану утробно завив, Аспід кудись дременув.
Стас, який вже пішов було спати, вилетів як був, в одних піжамних штанах, і потяг її в підвал так швидко, наче й не поранений. Вони злетіли по сходах, зупинились в крихітному коридорі. Нагорі волала сирена, чулися нові вибухи, деренчало скло у вікнах. А тут… Тут було темно, холодно і страшно. Якби не Стас, Дана б, мабуть, взагалі там би й стовбичила до ранку. Він потяг за руку, завів у ту саму кімнату, де вона провела стільки днів і ночей цієї зими, увімкнув світло. Мовчки витяг з шафи ковдру, накинув Дані на плечі, замотав, як ляльку і посадив на ліжко. Сів поруч.