Розділ 12

9 січня 2024 року

До палати Дана влетіла захекана вже на початку одинадцятої.

— Уф… Вибачте. Я запізнилася. Ви дуже голодні? Зараз…

— Ну й нахріна було летіти? Що б я, помер? Сама снідала?

— Так. Фуууу… Чого ж тут такі сходи круті?... Ні, мені сказали ще вчора, що ваш лікар буде тільки до одинадцятої. Я з ним хотіла поговорити…

— А ліфт? І на кой дідько тобі лікар?

— Ліфт… Не знаю, зайнятий був. Там когось на каталці везли… ще поранений на милицях… Ну чого я буду людям заважати? По сходах швидше. А лікар… Ну треба ж розуміти, що з вами? Може, треба щось зробити… Чи докупити…

— От до речі… Ти знов з картки гроші не береш? Зараз-то чого? 

— Що?.. Ой… Забула. Вона вдома лежить.

Стас закатив очі. Ну, звісно! Забула! Та щоб тобі… 

Дана вже відкривала контейнер. Ммм… Щось таке смачне пахне…

— Це що?

— Млинці. З сиром. Я питала, вам можна. Вони дуже легкі, не жирні. Ось, тримайте. Ще теплі, я вранці приготувала.

— Знов підірвалася не світ, не заря? Кошеня… Ти на себе в дзеркало дивилася? Сіра, як тутешні рушники!

— Я не лягала. Роботу відправила й пішла на кухню.

— Що? Якого?!!!

— Ну я ж вам говорила вчора. Замовлення. Треба було зробити. Я відправила майже о сьомій.

— А спати?!

— От зараз повернуся й посплю.

— Та б***...

— Ну чого ви знов лаєтеся? Зможете самі поїсти? Я піду пошукаю лікаря.

*****

Ну от… Ані хвилини посидіти не може. Вже підскочила й побігла. А в дверях хитнулася, вхопилася за одвірок… Запаморочення?... Чи просто знов режим “Не їм, не сплю, працюю” в дії?... Її прив’язувати до того дивана треба. І котами обкладати з усіх боків. Щоб спала нарешті, дурепа!

Мммм… а млинці смачні… Солодкі. Стоп. Тільки що ж були. Куди вже поділися?!

*****

Вдома Дана просто впала на диван, навіть не згадавши про обід. Спааааатииии… Над вухом замуркотіли. Здається, телефон ще щось дзвякав. Але вона вже не чула. 

*****

Повідомлення від Стаса вона побачила вже ввечері. Він вже писав, а не диктував. Краще став бачити? От і добре…

“Млинці були класні”

“Привезеш якийсь суп?”

“І котлети. Дістало варене”

“І ще шоколад. Бо той я вже з’їв”

Ну звичайно…

10 січня 2024 року

Коли Дана приїхала до лікарні, було майже десять. Стаса вже перев’язали, зробили всі процедури, і тепер він з кимось розмовляв по телефону. Вона тихенько, щоб не заважати, розклала речі, дістала їжу й налила йому чаю. Підсунула під руку. Він кивнув, взяв кружку, продовжуючи слухати співбесідника. Ну, хай. Де там лікар?

Коли вона повернулася до палати, він якраз намагався відкрити контейнер і злився, бо не виходило. Відкрила, дала ложку, долила чаю.

— Привіт. А де суп?

— Суп на обід, залишила в холодильнику. Вам підігріють і принесуть, я вже домовилась. А зараз каша. І сирники.

— О! Сирники — це добре. Де?

— Та ось вони. Ну навіщо руками? Он же виделка! Тримайте рушника.

— Мммм… клас!

— Їжте на здоров’я.

Стас?... Майже похвалив?... Не інакше, серед зими вишні зацвітуть…

11 січня 2024 року

Стас чекав. Ну куди вона поділася? Вже початок одинадцятої… І їсти хочеться, і взагалі… Знов роботу зранку відправляла?

О, начебто Данин голос… З ким це вона?..

— Як добре, що ви сюди їздите! Хто б нас ще тут так годував?

— Рада, що вам сподобалося.

— А як вас звати?

— Яка різниця?

— Ну, як же? Треба ж дякувати правильно!

— Це не має значення. Вибачте, я маю йти.

— Та куди ж ви! Дівчино, ну зачекайте! Зайдіть до нас! Хлопці ще не встають, але теж хотіли подякувати!

— Не треба. Вибачте, мені час. Будь ласка, повертайтесь до палати.

Це ще що за хрін?!

*****

Агент приїхав вже пообіді, коли Дана пішла, а Стас нарешті перестав внутрішньо кипіти. Ходять тут усякі… До його кошеняти чіпляються… Їли б вже мовчки! І дякували теж… мовчки. Не виходячи зі своєї палати.

Документи підписали швидко. Та, власне, там робити було нічого. Все було давно готове. Машину пригонять вже додому.

Добре, що Ірина погодилася… Коли Макс, її чоловік, загинув влітку, вона ледь сама не злягла. Добре, що маленька дочка витягла. Але вони й досі сиділи в Італії без роботи, з одними лише виплатами для біженців. А дитина ж… Гроші потрібні постійно. Стас їм перекидав кілька разів, і сам, і ті, що хлопці зібрали, але Іра брати не хотіла. Отоді й придумали цю фішку з машиною. “Тойота” була вже старенька і трохи бита, але цілком ще на ходу. Стас би, звісно, для себе взяв щось інше… Але поки що хай вже так. Йому ті три тисячі баксів не принципові, а Ірині дадуть протриматись ще якийсь час, поки не влаштує малу в садочок і не зможе вийти на роботу.

Тільки от, б**, хто цю “Тойоту” зараз водити буде? Сам він за кермо ще пару тижнів не сяде…

12 січня 2024 року

Після ранкового обходу Олексій Олександрович зайшов знов.

— Паливодо, як ви себе почуваєте?
— Нормально.
— Запаморочення? Нудота? Головний біль?

— Голова трохи болить. Але терпимо.

— Зір?

— Краще.
— Добре. За ранами теж усе нормально. Потреби тримати вас у стаціонарі вже немає. Можемо виписати завтра. Або залишити до понеділка, якщо вам так зручніше. Далі — перев'язки й огляди через день або два, як піде.

Лікар трохи помовчав.

— Єдине питання — хто вас забере?

— Дана.

— Та дівчина, яка до вас щодня приїздить?

— Так.

— Добре, я з нею поговорю.

Стас подумки потер руки. Додому! Нарешті! Шкода, що ще не сьогодні. Де там кошеня?

*****

Дана ще не встигла зайти до палати, як її перехопила молоденька медсестра.

— Це ж ви до Паливоди ходите? Його лікар просив вас зайти, якщо можна, зараз, бо йому скоро додому.