Розділ 11

6 січня 2024 року

У військовий госпіталь Дана помчала зранку. Вона б і ввечері зірвалася, але полковник вчасно відмовив. Куди? І не пустять, і комендантська година ж…

Спала погано, снилося казна-що. Встала ледь не о четвертій. Ходила по кухні з кутка в куток під здивованими поглядами котів. Зараза намагалася залізти на руки, муркотіла. Дана її гладила, сідала, але через хвилину знов підскакувала.

Та що ж ти будеш робити!

Щоб хоч чимось зайняти руки й голову, завела тісто на кекси. Той самий рецепт, який Стасу тоді сподобався. Вийшло щось багато… Ну, гаразд. Мабуть, Стас у шпиталі не один. Знайдеться, кому з’їсти. Полковник сказав, що відвідування дозволені з восьмої. Він попередив, Дану пропустять. Ой, документи ж не забути! 

Біля лікарні вона була вже на початку восьмої. Довелося чекати… нарешті пропустили. Той нещасний кошик з кексами просвітили і перебрали по одному. Та невже вона щось погане принесе? Пригостила охоронців. Коли йшла по коридору до палати, ззаду долинало дружне плямкання. Мабуть, нормальні вийшли… Сама Дана кекси навіть не скуштувала. Кусок в горло не ліз.

*****

Стас лежав в палаті, замотаний так, що Дана спершу його просто не впізнала. Палата була на одного, маленька, але дуже світла, поруч з ліжком купа якихось апаратів. Серце захолонуло. Господи, та що ж з ним?! Радько наче вчора сказав, що стан не дуже добрий, але нічого критичного. А тут…

Дана стояла в дверях, не насмілюючись підійти ближче. Непритомний? Чи спить?.. Незрозуміло.

За спиною почулися кроки, вона обернулася. Лікар. 

— Ви Данильченко? Полковник Радько дзвонив вчора, що ви прийдете. Я спеціально затримався після чергування. Саме я його вчора приймав.

— Що з ним?! І… вибачте, як до вас звертатись?

— Олексій Юрійович. А Паливода… Насправді нічого критичного. Виглядає страшніше, ніж є. Поруч із ним вибухнуло, посікло уламками та осколками. Рани множинні, але неглибокі. Крові втратив досить багато, але кровотечу зупинили, стан стабілізували.

— А чому він тоді…

— Втратив свідомість після вибуху й досить довго пролежав на землі. Переохолодився, зневоднився. Плюс удар головою — черепно-мозкова травма, тому зараз спить і може бути загальмований, коли прокинеться. Але ми його обстежили. Ознак чогось такого, що прямо зараз загрожує життю, немає.

— Олексій Юрійович… Я… Вибачте, я не все зрозуміла… Ви могли б пояснити… Ну, більш просто?

— Звичайно. Його посікло уламками, але нічого життєво важливого вони не зачепили. Крові втратив багато, та ми її вже заповнили. Голова постраждала від удару, але нічого такого, через що ми зараз очікували б найгіршого, обстеження не показали. Він просто дуже виснажений. Переохолодження, зневоднення, крововтрата — усе разом. Організму треба відлежатися.

— А він… прокинеться?

— Так. Має прокинутися. Просто не чекайте, що він одразу сяде й почне з вами розмовляти. Після такого може добряче «поплисти» кілька днів. Але загалом прогноз хороший.

Дана нарешті видихнула. Руки все ще тремтіли, але це було набагато краще за те, що вона собі уявляла вночі.

— Дякую… А… коли він прокинеться?

— Не сьогодні. Ми поки тримаємо його під седативними, щоб організм нормально відпочив. Завтра, скоріше за все, вже почне приходити до тями. Тож ви краще приїдьте вже завтра. І не так от, з самого ранку. Пізніше, десь о десятій. Обхід закінчиться, тоді можна буде сказати щось більш певне.

— Дякую… Дякую, Олексію Юрійовичу. Мені завтра треба щось привезти? Не знаю… одяг, речі якісь? Може, щось поїсти?

— Підійдіть до чергової медсестри, вона вам все пояснить. А мені, вибачте, вже час. Третю добу на ногах.

— Ой… вибачте. Вибачте, будь ласка!

Лікар пішов, а Дана ще кілька хвилин стояла й дивилася на Стаса. Нарешті підійшла трохи ближче. З-під бинтів було видно частину обличчя, шию, ліве плече. Все інше замотане. Мумія якась… Вона поправила ковдру, легко торкнулася неголеної щоки. Колюча, гаряча...

Живий… Слава Богу, що живий.

******

Медсестра, немолода втомлена жінка з тонкими блідими губами, спокійно й навіть якось байдуже пояснила, що так, речі б краще привезти. Пару футболок, білизну, штани, рушники, шкарпетки — краще б теплі, бо після крововтрати буде мерзнути. Ще вологі серветки, поглинаючи пелюшки, системи для крапельниць… Подивилася на круглі Даніни очі й, важко зітхнувши, видала аркуш паперу з довгим переліком. Дана швидко сфотографувала аркуш і отримала другий —  з допустимими продуктами. Ага… Бульон… Сухарики… Печені яблука… Варене куряче філе… Йогурт… Зрозуміло.

Дана вже пішла було на вихід, коли нарешті згадала про кошик з кексами. Повернулася на сестринський пост. Пані глянула здивовано — мовляв, ну що ще?

— Вибачте… Я зовсім забула. Я, коли їхала, ще не знала, в якому він стані. Кексів напекла… А йому ж не можна… Але він тут не один, може, комусь іншому можна з’їсти? Візьміть, будь ласка! Навіть, якщо не пацієнтам… Може, ви з колегами покуштуєте…

Медсестра глянула вже якось інакше.

— Ну, гаразд. Лишайте. Тільки завтра привозьте вже те, що можна.

— Так, звісно! Дякую. До побачення!

*****

Полковнику Дана подзвонила ще з дороги. Він сказав, що так, приблизно такого і можна було очікувати. Погодився з її ідеєю привезти щось не тільки для Стаса. Бо у відділенні дійсно вистачає тих, у кого родина далеко чи взагалі близьких немає. Запропонував, щоб її хоча б в лікарню зранку хтось відвіз. Дана подумала й погодилася. Справді, так краще буде.

І пішла в магазин. 

7 січня 2024 року

Наступного ранку Дана літала по кухні, як кішка з підпаленим хвостом. Все потрібне вона купила напередодні, але тепер було треба приготувати, розкласти, зібрати так, щоб було зручно везти… Ой-ой-ой.

Коти розповзлися по різних кутках і наглядали за її бурхливою діяльністю з неприхованим незадоволенням. Що це з людиною коїться? Чого вона бігає, замість спокійно нагодувати котиків і сісти працювати? Але Дані було начхати на їх претензії. Їжа є, вода є, лотки чисті — ну й чого вам ще?