Розділ 8

9 березня 2023 року

Коли він повернувся, Дана встигла випити ліки й літр чаю, приготувати плов і поставити в духовку кекс, нагодувати і погладити всіх котів.

Знов пакети? І що це? Продукти?... Ой, йо… Та куди ж?!

— Чим це пахне так смачно?... — Смачно? Невже сподобалося? Ну, слава Богу! 

— Плов. І кекс. Але кекс ще не готовий… хвилин десять.

— І нахріна?..

— Тобто?

— Нахріна ти оце робиш? Тобі ж погано було.

— Та ну… Мені вже краще. А вам же повечеряти треба… І взагалі.

— Мда?... Слухай, кошеня. Бери приклад зі своїх кошаків. Легла, згорнулась клубочком — і спати! Бігом!

— Але кекс…

— Марш на диван!

Все-таки є щось магічне у його рику… На дивані разом опинилася не тільки Дана, а й Зараза з усіма трьома синочками. Навіть Аспід зволив трохи відкрити очі й глянути — хто тут гарчить. А Падло висунув ніс з-під дивану.

Стас заходився розкладати продукти. Дана тільки встигала їх проводжати поглядом.

М’ясо… Курка… Ще курка… Філе… Теж куряче. Риба. Фрукти… Молочне… Він що, полк збирається годувати? Рис… Заморожена піцца? Пельмені?... Ну… логічно. Чай? Зелений? Так він же каву п’є… Навіщо?

З духовки пахло правильно. Час витягати, бо підгорить. Дана обережно спустила ноги з дивана, спихнула з себе Другого і зібралася було дістатися до плити. Стас озирнувся.

— Куди?!

— Так кекс же… Він підгорить! Я тільки витягну — і все!

— Швидко. І на диван!

Швидко, так швидко… Від поспіху Дана невдало перехопила форму, обпеклася. Та блін… Ще й дивиться під руку! Боляче… Вона поставила форму на плиту і, сунувши обпечений палець в рот, повернулася на диван. Йди сюди, Заразонько, дай я тебе погладжу… Ці чоловіки…

******

Ну що сказати… До пельменів і піци не дійшло. А от плов Стас з’їв. Весь. От всю пательню… І кекс теж. Майже весь. І куди в нього лізе?

Першого, Другого й Третього, які наполегливо випрошували курку з плова, проігнорував. А от Заразі дав шматочок, хоч вона й не сильно просила. На Аспіда й Падла взагалі глянув вприщур — мовляв, а вам зась! Ой, це він даремно…

******

Дана теж поїла. Точніше, “її поїли”. Бо, враховуючи те, з яким виразом обличчя Стас бухнув перед нею тарілку з тим нещасним пловом, сперечатися було смертельно небезпечно. Добре, що хоч кекс не став запихувати…

Після вечері вона намагалася було помити посуд — знов даремно. Гримнув, загнав на диван, помив сам. Ну що за людина! Він же тільки приїхав… Відпочити б… Так ні, він посуд миє. Ну і що, що обпеклася? То дрібниці, воно й не заважає.

Потім Стас нарешті всівся. На той самий диван. Зайняв ледь не половину… Що він такий?... Ще й потягується, як той кіт.

Дана стислася в куточку. Якось було незручно… Підхопила на руки Білосніжку. Та відкрила очі, подивилася, зітхнула, і знов заснула. Зараза подивилась на це, подумала, й полізла на руки до Стаса. На диво, він її не прогнав, але й гладити не став. Відкинувся на спинку, покрутив головою. Начебто не злиться…

— Стасе…

— Ммм?..

— Ви подивитесь звіти про витрати?...

— Які ще звіти?.. — Він аж сів рівніше.

— Ну, як… Я записувала всі витрати на будинок, на котів, на… та на все. Я вам не висилала, бо розуміла, що зайняті. Але зараз, якщо у вас є час…

— Нахріна?

— Ну… перевірити…

— Що перевіряти? Кошеня, що ти несеш? Звіти, витрати… У тебе що, гроші закінчилися?

— Ні. Чом ви так подумали?

— А нахіба тоді?

— Це ж ваші гроші! Ви маєте знати, на що вони були витрачені.

Стас розвернувся обличчям до неї. Дана спробувала втиснутися в куток щільніще, але вже не було куди. Чого він так дивиться?...

— Таааак… Щось я ніхріна не розумію. Я тобі залишив гроші на будинок, котів і харчування. Перші два пункти ти явно виконала, до останнього в мене є питання. Але що я, б**, маю там перевіряти?

— Ну… чи я не витратила зайвого…

— На що?! На будинок? Чи на оці ситі пики?

— На себе…

— На себе?!!! — Він помовчав, намагаючись, здається, стриматись. — Здуріла? Ти взагалі хоч щось на себе витрачала?

— Необхідне… Їжа, вода, ліки… Трохи одягу… Ще перукарня… А, ну, проїзд… Там все записане! Давайте я принесу…

— Сидіти! 

Дана, яка було вже почала вставати, знов плюхнулася на диван. Стас потягнувся, взяв телефон і поліз там щось шукати. Знайшов… Вираз обличчя став… Цікавий. Потім він розвернув телефон екраном до неї.

— Це що?

— Ну… баланс картки.

— Я не про це питаю! За останні три місяці — жодної витрати! Якого хріна?!

— Навіщо?.. Я ж вам писала, що я вже заробляю і можу все сплачувати сама. На жаль, я не можу ще повернути кошти за попередні місяці, але…

— Дано!!!

Вона втягнула голову в плечі. Та що таке?! За її спиною зі спинки дивану піднявся Аспід, потягнувся, сів і втупив очі в Стаса. Зараза тихенько стекла на підлогу і вляглася подалі.

— Я тебе ще раз питаю — якого хріна я тобі гроші залишив, якщо ти звідти нічого не береш?

— Стасе… Заспокойтеся, будь ласка. У мене є. Ну правда. Я… я ж працюю. Так, там небагато, але мені багато й не треба. І ще спадщина від бабусі… В мене все є!

— Яка ще спадщина? — Стас, здається, трохи заспокоївся. Чи просто перемкнувся?..

— А, ви ж не знаєте… Я вступила в права спадщини. Бабуся на мене заповіт написала, ще до війни. Там квартира, гараж, деякі гроші… Ну, й ще дрібниці… Так що в мене справді є на що жити! І… ну, ми ж домовлялися, хіба ви забули? Що, як тільки я почну заробляти, я буду сама сплачувати всі витрати.

— Хто з ким домовлявся?! Слухай, кошеня… Ти пильнуєш за моїм будинком, доглядаєш моїх котів… Замість цього тут живеш і харчуєшся. Я й так тобі нічого не плачу. То якого… біса?

Тепер вже Дана дивилася на нього з повним нерозумінням. Що це він таке говорить? Вони ж дійсно так домовлялися. Він дає гроші на певний час, вона потім переходить на самозабезпечення… Невже вона щось не так зрозуміла? Ну просила ж тоді — давайте напишемо договір… От що тепер робити?