Розділ 7

9 березня 2023 року

Він приїхав десь о десятій. Як завжди, відкрив двері своїм ключом, зайшов. І відразу зрозумів, що кошеняти вдома немає. Як зрозумів?... Та дідько його знає… Якось. Скинув рюкзак, зняв куртку, черевики, пройшов до кімнати. 

Його зустріли сім пар дууууже зацікавлених очей. А, ні. Шість. Білий клубок на дивані навіть не розвернувся. А от з-під дивана хтось дивився, наче в оптичний приціл. Друга така ж пара неприязно-уважних яскраво-зелених очей світилася зі спинки дивана. Все інше майже зливалося з обивкою. Троє чималеньких котів — білий, рудий і смугастий —  сиділи рядочком і дивилися то на нього, то на трьохкольорову кішку-маму. Зараза неквапливо підійшла, обнюхала, тернулася об ноги, повернулась до синів і щось муркнула. Цінні вказівки видала, чи що?

Стас присів навпочипки.

— Ну що? Привіт, Заразо. Яка ти стала… Розпушилася, розжерлася… Справжня королева. А була ж скелет-скелетом, одне пузо й очі. — Він обережно погладив шовкову шерсть. — Красуня, красуня… Що тут скажеш? Добре тебе тут годують. А ви що стоїте? Йдіть сюди, поганці, хоч гляну, які ви стали. 

Троє котів підходити не квапилися, нюхали здалеку. Першим наблизився смугастий. Подивився на Заразу, теж підставив вуха.

— Це ж ти Третій, так? От кабан… — Двоє інших теж підійшли ближче, Стас погладив і їх. Потім встав.

Зі спинки дивану піднявся здоровезний чорний, як смоль, котяра. Демонстративно вигнув спину, позіхнув, показавши шикарні ікла. Ще й пазурі, паршивець, запустив в диван. 

— А ти Аспід? Схоже… Той ще змій. Та не шипи на мене, я вже зрозумів, що не подобаюсь. Це взаємно. 

Білий клубок на дивані він навіть чіпати не став. Спить — ну й хай собі спить. А от під диван зазирнув. Звідти зашипіли. Але очі віддалилися. А й добре. Боїться — значить, поважає.

— Гей, засранці, а хазяйка ваша куди поділася?

Стас озирнувся. Справді, де це вона?

Будинок… сяяв. Інакше й не скажеш. Навіть дурацький скляний стіл блищав так, наче його щойно відполірували. Чи не наче?... На пляшках — ані натяку на пил. Все розставлено ледь не під лінійку. І кухня теж… А що там поїсти є?

Їсти було нічого. Ну, тобто продукти були. І чимало. А готового нічого. Пляшка молока, одне яйце, масло… І все. Миша, блін, на хвості повісилася. 

Що це дурне кошеня взагалі їсть?

Хм… Гаразд. Спершу помитись.

В спальні теж все блищало. Ліжко застелене, пахне свіжістю. Вона нещодавно постіль міняла? Штори чисті… В шафі… в шафі ідеальний порядок. Ніколи такого не було. Речі розкладені по полицях і шухлядах, парадка висить випрасована так, що об стрілки на брюках порізатись можна.

Раптом Стас пригадав, що коли їхав рік тому, залишив скинуті речі просто на підлозі. Збирався прибрати, але… Забув. Вона що, все випрала та прибрала?... Ой, б***... Там же на самому вершечку труси лежали. Несвіжі… м’яко кажучи. Й їх?...

Мда… М***к ти, Сірко… Дівчисько, мабуть, чоловічі труси ще й не бачило в своєму житті, а тут таке…

*****

Після душу і гоління Стас знов відчув себе людиною. Майже. Не вистачало тільки нормальної їжі. І кошеняти. От де її носить?...

Він якраз знов оглядав арктичну пустелю холодильнику, коли в двері скреготнув ключ.

О, з’явилася нарешті!

*****

Дана ледь дійшла. Знов пожадібнічала… Не треба було брати такий великий пакунок котячого корму. Але на нього була гарна знижка. Після цього пакунок риса і куряча грудка здавалися якоюсь зовсім зайвою вагою. Ручки пакету розтягнулися, долоні різало. Вдома, нарешті!

Але варто було переступити поріг, як вона відразу зрозуміла: щось не так. Запах? Звук?... І коти не вийшли… Ой! 

На підлозі біля шафи лежав рюкзак. Поруч армійські черевики. Брудні, наче в них болотом ходили. І куртка… Ось що пахне…

Стас!

Він якраз вийшов назустріч. 

Це… Стас?.. Це точно він?...

Чоловік, який зараз стояв перед Даною — босий, в одних штанях і з мокрим ще волоссям — був схожий і одночасно не схожий на того Стаса, якого вона пам’ятала з минулого року. Схуд, чи що? І… чорний якийсь. Не в сенсі кольору, але обличчя… Воно було якесь… Дана навіть не могла знайти потрібного слова.

— Ну, привіт. — Хрипкуватий низький голос теж здавався незнайомим.

— Доброго дня… — Дана категорично не розуміла, що говорити й робити.

******

Стас дивився на дівчину й не вірив своїм очам. Оце — вона?!!

Він пам’ятав налякане кругленьке дівча з нерівно обрізаним волоссям, в чужому незграбному одязі. А тут… Та що з нею?! Волосся відросло, але більше й дивитись нема на що. Бліда, як мрець, темні кола під очима, сухі губи, руки… Та це пташини лапки якісь, а не руки. Що тут, б**, взагалі, сталося?!

*****
Дана нарешті поставила важкенний пакет і кашлянула. Після холодного вуличного повітря так завжди було. Почала розстібати куртку. Жарко…

— Ти що з собою зробила?! — Від різкого голосу вона сіпнулася, ледь не впала.

Стас зробив крок до неї, схопив за плечі, повернув до світла. Якийсь час вдивлявся в обличчя, потім відпустив, натомість перехопив руки, подивився вже на них. Знов підняв голову.

— Дурне кошеня, ти до чого себе довела?!

Та чого він? 

— Я… Зі мною все добре. Вам не варто турбуватись.

— Не варто?! Не варто, бл**?!! Ти себе в дзеркалі бачила? Самі шкіра та кістки!

— Та… Що ви таке кажете? Ну, я трохи схудла… Але ж це нічого. Просто… 

— Просто що?!

Вона не розуміла. Справді, чого кричати? Ну схудла… Що з того? Все інше ж в порядку?... Чи… Ой…

— Стасе, вибачте… Я не знала, що ви сьогодні приїдете… Не прибрала. Я зараз все зроблю.

— Здуріла?.. — Він дивився якось дивно.

— В сенсі?...

— Їжа де?

— Їжа?.. Ой… Ви ж голодні… Зараз… Вибачте. Я швидко! Хвилин двадцять, може, навіть менше… Вибачте, я ж не знала… Зараз!