Розділ 6

23 листопада 2022 року

За вікном моросило. Зранку було тихо, можна було нарешті якийсь час провести нормально на дивані, а не сидіти в підвалі. Навіть світло було, диво якесь! Можна увімкнути опалення, і не думати, скільки дизеля для генератора залишилося…

Падло тихенько вилизувався, напередодні вони з Аспідом знов з’ясовували, хто тут головний. Перший намагався було і свої п’ять копійок вставити, але мама швидко пояснила йому, а разом ще й Другому з Третім (хоча ті були й ні до чого), що їм досі головна вона. Аспід тепер сидів під шафою з пляшками і дувся на весь білий світ. Тільки Сніжка мирно спала. Ну, вона завжди спить.

Холодно на вулиці… Як там Стас? Після одинадцятого повідомлень не було… На сході бої… Де він хоч? Невже Бахмут? Кажуть, там найважче…

Повідомлення прийшло вже ввечері, коли Дана знов вимушено сиділа в підвалі й пригадувала, як добре вранці було нагорі. Одне слово: “Живий”. Все… Слава Богу.

5 грудня 2022 року

Олександр Сергійович подзвонив ближче до вечора. Як завжди, спитав, як вона. Як завжди, попросив зробити ще один переклад. Цього разу якесь листування. Знов вибачився, що оплата майже номінальна… Та скільки ж можна? Хіба вона заради грошей?..

Наприкінці розмови Дана таки не витримала, спитала, чи не знає він, де зараз Стас. 

— А ти не знаєш?... — Голос Радька був якийсь дивний.

— Я питала, він сказав, що мені краще не знати. Але ж… Ну я так не можу. Як дійсно військова таємниця, не кажіть. Тільки… Якщо все ж таки можна… Хоч приблизно.

— Бахмут.

Заснула Дана вже після опівночі.

Бахмут… Як же так… І знов не пише нічого…

20 грудня 2022 року

Президент в Бахмуті! Тобто там не так вже й небезпечно? Чи ні? Чому ж тоді всі говорять, що там пекло? І чому Стас пише так рідко? Останнє повідомлення було дванадцятого… А до того сьомого… І так само: “Живий. Як ви?” І все. Навіть відповіді через день-два читав…

Відео з нагородженням військових Дана передивилася кілька раз. Ні, Стаса немає…

Та хай, хоч би живий був!

31 грудня 2022 року

Сумний цього разу Новий рік… Світла знов немає, десь далеко гупає.. В новинах — пожежі, обстріли, бої… Та щоб їм всім поздихати! Хоч би в новорічну ніч не стріляли! Нелюди…

Дана сиділа в підвалі, всі коти теж. Білосніжку довелося нести на руках, ніяк дурненька не хотіла зрозуміти, чому не можно залишитись на дивані. Добре їй, вона не чує…

Ліжко зайняли Аспід і Зараза з дітьми, з-під столу зиркав Падло, Дані залишився тільки стілець. Ноут працював від генератора, опалення не вмикала — дизель майже закінчився. 

Стіл теж був небагатий. Риба під сирною “шубою”... Мала б бути. Дана ще не куштувала, хто знає, що там вийшло. Це у Олени Миронівни завжди смачно було, а вона… Косорука. Трохи сиру, мариновані огірки “Верес”, кілька мандаринів, шинка… То й все. А, шоколадка ж ще! Перед святами Дана купила плитку гіркого, “Харківської бісквітки”. Хоч щось солодке… Тільки ж вона в шафі на кухні. Сходити, взяти?.. Та хай. Потім.

Телефон тихо дзенькнув. Стас!

“З Новим роком!”

І все?.... Вона написала привітання, відправила… Тиша.

4 січня 2023 року

До нотаріуса Дана себе потягла ледь не за ворот. Не хотілося. От не хотілося й все! Їй здавалося, як тільки вона отримає спадщину, то остаточно поховає бабусю. 

Бабусенько… Навіть на похороні не була. Там все… швидко було. Вона ще лежала в лікарні. Ховали за рахунок держави, без церемоній. Всіх загиблих в той день — поруч. Дана приходила вже влітку. Знайшла могилу… Просто дерев’яний хрест. І табличка: Данильченко Лідія Андріївна. 1945-2022…

Як тільки отримає хоч якісь гроші, треба буде плиту покласти… Може, ще щось… Зараз все одно немає можливості.

Вийшла з контори заплакана. Побачити бабусин підпис на документах було… боляче. Та й… Заповіт! Бабуся його написала ще в грудні двадцять першого, й ані слова не сказала… Ну як так?...

Треба було б іти до банку… Не сьогодні.

6 січня 2023 року

Привітання з Різдвом залишилося непрочитаним. Ну хоч новорічне прочитав… Дана ще відправила фото котів. Вони всі так вдало скупчилися на дивані. Тільки Падло, як завжди, був не на, а під. Блимав очима… Але хоч морду висунув. 

9 січня 2023 року

В понеділок після свят Дана нарешті дійшла до банку. Велике відділення на Сумській зустріло гаміром. Війна, не війна, а гроші завжди мають працювати. Службовець ретельно перевірив документи і провів до сховища.

Металевий ключ увійшов туго, довелося прикласти певні зусилля, щоб повернути. Всередині була папка — шкіряна, красива, тиснена… Дана її пам’ятала ще з дитинства. Там зберігалися всі документи. Бабуся колись показувала.

То що? Вони не пропали?..

На папці стояла скринька. Її Дана теж пригадала. Хтось із бабусиних знайомих привіз ще у вісімнадцятому з Туреччини. Казав, палісандрова… 

Папку в руки Дана брала так обережно, наче та могла вибухнути. 

Ну, бабуся! Тут було все. Всі документи, які Дана вважала втраченими. На квартиру. На банківські рахунки. На… гараж? У них був гараж?... Завірені копії свідоцтв про народження самої Дани і Лідії Андріївни. Оригінали свідоцтв про народження і смерть мами і бабусі… Ще щось…

Шкатулку відкривати було просто страшно. Що там? Алмаз “Кохінор”? Від бабусі ще й не такого можна було чекати…

Але ж ні. Там були кілька ювелірних коробочок. Бабусини перли, кулон з дикого бурштину — його носила мама, Дана пам’ятала цю фотографію — кілька пар дорогих сережок, ланцюжок з золотим ажурним кулоном, ще один, вже чоловічий, срібний, більш масивний… Браслет… Старовинний, срібний з бірюзою. А це пам’ять про бабусю Марію. Ще щось… Ой… Бабуся в своєму амплуа. Банківські зливки! З сертифікатами! Ну…

Дана закрила шкатулку й замислилася… Забрати? А коли що?... Хай краще тут лежить.