Розділ 3

7 березня 2022 року

Коли двері за ним закрилися, Дана нарешті відмерла. Що це взагалі було?..

Вона повільно, ледь пересуваючи ноги, дійшла до дивану, сіла. Що тепер робити?.. Будинок пустий… Тихий… Після урагана на ім’я Стас, який тільки що кружляв по кімнаті — порожнеча. Тільки ледь чутно пищать кошенята в коробці і щось муркає до них кішка. 

А як її звуть? Кішку? А кошенят? А… 

Питання. Суцільні питання і жодної відповіді.

Кішка вистрибнула з коробки, підійшла до ніг, потерлася. 

Кицю… Що мені робити?

Телефон звякнув. Дана здригнулася від різкого, незвичного звуку, взяла смартфон так, наче то була готова розірватися граната. Що?...

Повідомлення WhatsApp.

Стас.

“Я домовився. Після четвертої привезуть котам їжу і ще там щось. Що треба. Не знаю. Привезе Олег. Все оплачено”

“Кішку звуть Зараза. Малі - Перший, Другий і Третій. Перший білий, Другий рудий.”

“Не подобається — назви сама”.

Ну от…

******

Якийсь час Дана сиділа, розбираючись з телефоном. Додатки, контакти… Погано, що вона зовсім не пам’ятала нічиїх номерів. От як тепер?

Дзвінок ледь не змусив її впустити смартфон. Хто це? Номер невідомий… Дана натиснула кнопку відповіді.

— Слухаю?...

— Дано! Ти як? — Полковник Радько був, як завжди, гучним і енергійним.

— Олександр Сергійович? Але як ви?...

— Стас написав, сказав, що дав тобі телефон. Що ти, Даночко? В порядку?

— Все гаразд, дякую. Олександр Сергійович… А… У вас як? Щось дізналися?

— Ти про Дениса? —  Голос помінявся. — Ні, нічого… Оля плаче… Молоко пропало… Малий теж плаче… Катруся моя тримається, доглядає за ними… А я от на роботі.

— А Максим?

— Максим під Києвом зараз. Телефонував вчора. Там бої… Живий.

— Олександр Сергійович… Тримайтеся. Якщо я щось можу зробити…

— Даночко, дитинко… Та що ж ти зробиш? Ти… Ти вибач, що так… Сама розумієш, до нас було ніяк.

— Та що ви таке кажете? Ви й так допомогли!

— Як Стас? Не налякав тебе?..

— Він… дивний. Але все добре. Він… Він мені ноутбук дав. І телефон. І їжу для котів замовив… І ще картка… Ой, Олександре Сергійовичу… Він же банківську картку залишив! Як же так? Я ж не можу брати його гроші!

— А він сам що сказав?

— Сказав —  для котів. Ну й на харчування.

— Ну от. Ти ж за котами і будинком будеш доглядати. Зарплатні немає, але так теж непогано. По теперішніх часах — так і взагалі найкращий варіант. — Десь почувся інший голос. — Даночко, ти вибач, але я маю вже прощатися. Коли що — телефонуй. Це мій номер. Катрусин я тобі потім скину, добре? Ну все, тримайся.

******

Дзвінок трохи оживив Дану. Все-таки вона не зовсім сама. Є Радьки, є ще хтось… Тільки треба контакти знайти. 

Але зараз… Зараз треба якось розібратися, що тут і як. І кішку погодувати. Зараза… Ну це ж треба було так назвати? Така красива, така ласкава… І — Зараза? Худа тільки… І ще кошенята… Дана присіла біля коробки, кішка заскочила всередину, заходилася вилизувати малих. Гарненькі які… Вона обережно простягнула руку, торкнулася біленького… Ну хоч хтось живий поруч.

Потім ще раз відкрила повідомлення від Стаса. Після четвертої… А зараз тільки одинадцята. Киця голодна. Треба їй щось дати… А що?

******

Наступні три години Дана методично оглядала весь будинок. 

Він був… Дивний. І якось погано поєднувався з тим Стасом, яким вона його вже могла уявити. Ні, сам будинок — так. Не великий, з товстенними стінами, не широкими, а скоріше високими вікнами, простим плануванням. Одна кімната — вітальня, в ній вбудованою шафою вигороджено кухонну зону, з іншого боку — ванна кімната і туалет. Поруч з ними сходинки вниз. Там підвал, чи що? Дві двері… Одна точно спальня Стаса, бо він саме там був вночі і потім вранці там же збирався. А друга? За цими дверима була абсолютна порожня кімната. Простора, гарно освітлена… І пуста. Навіть штор немає. Дані стало якось ніяково від цієї порожнечі, й вона швидко закрила двері. 

У спальню Стаса заглянула тільки одним оком. Теж майже пусто, але хоч зрозуміло, що тут хтось буває. Здоровезне ліжко, чотирьох можна вкласти хоч вздовж, хоч впоперек. Вбудована шафа на всю стіну. Тумбочки з обох боків від ліжка. Купа якихось речей на підлозі… і запах… Хм. Він що, отак все брудне й кинув?... Та хай.

У вітальні з меблів був отой чорний диван, на якому Дана вночі спала, журнальний низький столик з хромованого металу і темного скла, дві шафи. Одна кутова, досить велика, закрита, з двома бічними секціями, інша — відкритий стелаж. Дана підійшла ближке. Ого, скільки пляшок… Коньяк, віскі, джин, горілка якась, вино… Граппа… Ще щось, що вона і за назвами не знала. І всі непочаті. Помітно вже припилені. Навіщо воно тут? Дороге ж все… Деякі марки доводилося бачити, і там мова йшла навіть не про сотні гривень. І отак стоїть? Дивно…

Кухня теж своєрідна. Таке враження, що оце все вигадав якийсь дизайнер, який взагалі не розумів, хто тут житиме. Гладенькі, блискучі фасади навіть без ручок, масивна робоча поверхня з каменю… Вся техніка вбудована. Космічний корабель, блін. І все… Не те, щоб брудне… але й не чисте. Наче його протирали, але так, для “годиться”.

Він тут зовсім не жив?...

Посуд теж здивував. Здебільшого прості і функціональні речі - пластикові миски, тарелі, керамічні й металеві кружки, прості каструлі й пательні, подряпана дошка — дрова на ній рубали, чи що?.. А от ножі нагострені так, що Дана відразу порізалася. 

І поруч із цим — кілька тарілок дорогого темного скла, чашка з тонкої порцеляни… 

Найбільше дивувало навіть не це. А саме враження того, що це не будинок, не дім, а просто… притулок якийсь. Тимчасовий. Де людина наче й живе, але душу не вкладає.

У підвалі, куди вона все-таки спустилася, все виглядало інакше. Оце Стас. Схоже… Все просте, розумно зроблено, жодних прикрас. Невеличка кімната… Це що, сховище? Їй-богу, бункер! Ліжко, дві шафи, стіл, стілець… О, роутер! Тут є інтернет? Цікаво… А тут що? Йо… та тут три роки жити можна, не виходячи! Скільки продуктів… Він на ядерну зиму запасався?... Борошно, крупи, цукор, сіль, олія, консерви, пакунки води… Сірники?.. Свічки?.. А це що таке?... Унітаз, начебто, але ані труб, ані бачка нормального… А… мабуть, біо. От же ж… передбачливий який.