Я почала лист зі слова «пробач»,
потім викреслила його двічі.
Не тому, що воно було неправдою —
просто в ньому забагато всього.
На папері лишилися дрібні речі:
як ти збирав чашки після гостей,
як знав, коли краще не питати,
як мовчав, поки я вчилася говорити.
Я хотіла вмістити цілий рік
у кілька рівних абзаців,
та кожне речення відчиняло двері
до іншої, давно закритої кімнати.
Тож я склала аркуш навпіл,
поклала його під стару фотографію.
Не все, що важливе, треба надсилати;
не все несказане означає забуте.
Можливо, одного дня знайду слова,
які не ранять і не просять повернутись.
А нині залишаю на столі тишу —
вона теж може бути чесною відповіддю.
Відредаговано: 05.11.2026