Я довго думала: повернутися —
це знайти незачинені двері,
той самий голос у сусідній кімнаті,
дорогу без жодного повороту.
Та дім не стоїть на місці.
У ньому міняють штори, ростуть діти,
і пил лягає навіть на речі,
які ми берегли від часу.
Тож повернення — не крок назад.
Це мить, коли впізнаєш у собі
дитину, що боялася темряви,
і дорослу, яка лишає нічник.
Я забираю з собою не все.
Лише те, що навчило мене бачити:
чиєсь плече біля мого,
воду, що несе й не судить,
слово, сказане вчасно.
А решту відпускаю без клятви
пам’ятати кожну подробицю.
Дорога веде не до колишньої мене —
вона веде до тієї, якою я стаю.
І якщо завтра знову буде важко,
я згадаю: світло не мусить бути великим.
Достатньо одного вікна,
достатньо одного кроку додому.
Відредаговано: 24.10.2026