Обжерливість

"Все з'їсти - себе теж"

Ім'я - Флаборг .

Вік - 45.

Зовнішній вигляд - Високий, кремезний чоловік із масивним животом, схожим на завжди наповнений казан.Обличчя червонувате, завжди трохи спітніле, губи масні, а очі  маленькі, вічно голодні, завжди шукають, що ще можна поглинути.Його пальці короткі, товсті, з обсмаленими кінчиками, нігті зламані від роздирання їжі.Голос низький, гарчливий, з вібрацією  наче грюкання голоду в порожньому шлунку.Завжди одягнений у дорогі, але зношені речі, розтягнуті на його величезному тілі  мов одяг відбиває намагання прикрити потворну суть.

Професія -Шеф-куха у найдорожчих ресторанах.

Флагберг народився в надзвичайно заможній родині. Його батько — впливовий фінансист, мати дочка старовинного роду. У їхньому домі було все: мармурові сходи, слуги в уніформі, дорогі іграшки з-за кордону. Все крім тепла.

Флагберг був хрупким, майже прозорим хлопчиком. Його тіло здавалося надто слабким для світу, а серце надто голодним. У нього не було друзів: діти сторонялися його дивної мовчазності, дорослі надто зайняті справами та іміджем, щоби помітити, як він тихо тоне в самотності.

Єдиним його втішенням була їжа. Солодощі, що лишали на пальцях липкий слід; випічка, яку він крадькома брав із кухні; навіть залишки, що іноді знаходив у покоях слуг. Він жував, коли було страшно. Ковтав, коли не міг сказати, що йому боляче. Їжа не сміялася з нього. Вона не залишала. Вона була  завжди. Його порятунок і водночас прокляття.

Він зростав із бездонним відчуттям голоду. Не лише фізичного  душевного. І ніхто цього не бачив. Бо всі бачили лише одне багатство. А не дитину, що прагнула любові.

Шкільні роки не стали для нього порятунком від самотності  радше навпаки. Серед ровесників він залишався чужим. У той час, коли інші хлопці ганяли м’яча у дворі чи сміялися на перервах, він сидів осторонь  мовчазний, тонкий, із тінню постійної відстороненості в погляді. Його одяг завжди був ідеальним від краватки до взуття, бо мати не дозволяла з’являтися в люди неохайним. Але це лише ще більше віддаляло його від однокласників, які звикли до простішого.

Його прізвище викликало шепіт і заздрість. Вчителі ставилися з повагою, часто з побоюванням. Діти  з неприязню. Багатство родини стало для нього клеймом, а не благословенням. Йому не довіряли, його не запрошували на дні народження, не писали записок на уроці. Він навчився не сподіватися на близькість  замість цього він спостерігав. Досліджував людську поведінку, мовчки аналізував емоції, які бачив у чужих очах. Це зробило його надзвичайно проникливим, хоч і ще більш самотнім.

Іноді він мріяв про те, щоб народитися в іншому тілі, в іншій родині де немає високих стін, охоронців і щоденних наказів. Але його світ був іншим  блискучим зовні й порожнім всередині. І він, мов коштовний, але зламаний годинник, точно й безпомилково відраховував час до своєї внутрішньої катастрофи.

Попри всі очікування батьків, які мріяли бачити його адвокатом, лікарем або хоча б архітектором, він вирішив піти іншим шляхом. Замість того, щоб обрати престижну професію, він подав документи до кулінарного коледжу. Його вибір викликав хвилю нерозуміння та гніву в родині.

Батько тижнями не розмовляв із ним, а мати плакала вечорами, переконана, що їхній син зруйнував своє майбутнє. Але він стояв на своєму. Уперше в житті він відчув, що хоче чогось не через чужі амбіції, а тому що це гріє його зсередини.

Йому подобалося бачити, як із простих інгредієнтів народжується щось нове. Як на кухні можна створювати магію не ту, про яку пишуть у книжках, а справжню, що пахне корицею, карамеллю й теплим хлібом.

Саме там, серед паруючих каструль і скрипучих сковорідок, він почав формуватися не як спадкоємець родової імперії, а як самостійна людина зі смаком до життя.

Він не був найкращим студентом, та й не прагнув вразити викладачів академічними знаннями. Зате його руки вже тоді творили дива — страви, які він готував на практиках, змушували замовкати навіть найстрогіших шефів. Він вчився рано вставати, довго стояти біля плити, зберігати холодний розум серед хаосу кухні. Йому було байдуже до медалей і оцінок — йому важливо було відчути, що він справжній. Що створює щось значиме з нічого.

Перші роки були тяжкими. Його ім’я нічого не важило. Його родина не вірила, що з нього вийде щось більше, ніж просто «кухар на побігеньках». Вони шепотіли за спиною, мовляв, ганьбить рід. Але він не зупинявся. Влаштовувався на роботу в маленькі кафе, працював допізна, іноді навіть спав на кухонному дивані.

І саме тоді, коли, здавалося, що далі немає сил, він познайомився з Нею. Вона прийшла як клієнтка — яскрава, із захопленим блиском в очах, що миттєво помітила у ньому не просто кухаря, а творця. Її слова були простими:

— Ви готуєте, ніби розповідаєте історію.

З того дня вони більше не розлучались. Вона стала його музою, критиком, першим дегустатором і найвідданішим прихильником. Саме з її підтримкою він наважився подати заявку на конкурс молодих кухарів. І виграв.

Відтоді його шлях пішов стрімко вгору власний ресторан, інтерв’ю, запрошення на кулінарні шоу. Але він завжди пам’ятав, хто був поруч, коли його руки ще пахли потом, а не трюфелями. Вона. Його єдина спеція, без якої жодна страва не мала смаку.

Через роки невтомної праці та самовідданості кухні він досяг неймовірного успіху. Його ресторан став справжньою перлиною гастрономічного світу — потрапив до топів найкращих закладів країни, а згодом і Європи. Критики нарешті визнали його талант, а відвідувачі записувалися за місяці наперед, аби скуштувати страви, що наче переносили у дитинство або дарували зовсім нові, глибокі емоції.

Але він не зупинився на досягнутому. Відкрив власну кулінарну школу не для еліти, а для тих, хто, як і він колись, мав лише пристрасть у серці, але не мав підтримки. Його учні з повагою називали його Майстром, а він щиро вкладав у кожного з них частинку себе.