Заздрість

"Я не мріяв бути ним. Я просто не міг жити, знаючи, що я — не він."

Ім'я - Зейн

Вік- 31

Зовнішній вигляд -Зейн — не той, хто виділяється. Він — сірий, акуратний, спостережливий.

Темне коротке волосся, суворе обличчя без емоцій, завжди виголене підборіддя. Його обличчя важко згадати — але він пам’ятає всіх. Його очі — гострі, колючі. Коли він дивиться — здається, що він роздягає тебе до самої душі, шукаючи, чим ти кращий за нього.

Він вміє бути приємним. Але ніхто не знає, що його усмішка — це завжди маска.

Професія- фінансист, аналітик

Зейн навчався разом із геніями, але сам був лише «дуже розумним». Усе життя він ішов поруч з тими, кого хвалили. Він не програвав, але й не вигравав. Його місце — поряд, у тіні. І він це ненавидів.

Його друг дитинства, Ліам, завжди мав усе. Любов. Харизму. Успіх. Його обожнювали навіть за дрібниці. Зейн — працював у десять разів більше, але залишався «хорошим фоном».

Він не ненавидів Ліама. Він просто не витримував, що Ліам — існує.

І коли Ліам отримав підвищення, яке Зейн хотів — він уперше подумав:

 «Чому не я? Що він має, чого не маю я? Чим я гірший?»

З того моменту заздрість почала точити його день і ніч. Вона жила в ньому тихо, без шуму, як пліснява за стінами.

У великій залі, прикрашеній сріблястими кульками й штучним снігом, лунала музика, бринів посуд, люди сміялись. Зейн стояв біля стіни з келихом шампанського й спостерігав. Його костюм сидів бездоганно, усмішка була ввічлива, постава пряма. Але всередині все стискалося — як кулак, що не може розтиснутись.

Ліам, його колишній друг, знову стояв у центрі уваги. Йому аплодували. Шеф говорив про «незамінність», колеги сміялись над його жартами, навіть Ірен — із бухгалтерії — кидала погляди, в яких було щось більше, ніж просто симпатія. І все це було нестерпно.

Зейн стояв осторонь і ковтав кожну посмішку, кожне привітання, яке було не йому. Він не розумів: чому саме Ліам? Чому не він? Він же працює більше. Точніше. Довше лишається в офісі. Ніколи не скаржиться. Він робить усе правильно — а залишається ніким.

"Я старався. Я вчився. Я не спав ночами, щоб здати проєкти раніше. А він? Усміхається — і цього вистачає?" — пульсувало в голові.

І тоді він почав помічати інших. У Джека нова машина. У Сандри — чоловік, який приходить її забрати. У Марко — фото з відпочинку в Альпах. І всі вони — не кращі за нього. Просто... щасливіші. Вільніші. Живіші.

Він же жив між цифрами. У голові — формули, дедлайни, звіти. Він жертвував усім. Родиною, стосунками, здоров’ям — заради статусу. Якого так і не отримав.

І з кожною хвилиною заздрість ширилась, як тріщина у склі. Розросталась по свідомості. Випалювала в ньому останні рештки спокою. Він уже не слухав тостів. Не сміявся. Тільки стежив за щастям інших — і тихо ненавидів його.

"Це не чесно. Вони всі грають роль. Вони — маскарад. А я — справжній. І мене не помічають. Чому? ЧОМУ?!"

Він ковтнув шампанське залпом, ніби воно могло пригасити вогонь. Але не могло. Бо це вже не був просто сум. Це був голод. Його серце спухло від отрути. Він уже не міг зупинитись.

Коли хтось торкнувся його плеча й запитав: «Зейн, усе добре?», він відповів посмішкою.

— Прекрасно. Просто насолоджуюсь святом.

Але всередині він уже складав список. Не завдань — ні. Список імен. Тих, кому він не пробачить того, що в них є те, чого не має він.

Так Заздрість вперше стисла його серце — не як мимохідне відчуття, а як постійну присутність. І Зейн більше не був просто чоловіком. Він став тінню. Спостерігачем. І кожна чужа усмішка — була ляпасом.

І кожен успіх — ударом.

І кожна мить чужого щастя — ще однією цеглиною в стіну, яку він збудував між собою і світом.

Назавжди.