Гординя

 "Гординя — це не хвороба. Це щит від тих, хто хоче бачити тебе на колінах."

Ім'я- Глорія

Вік- 34

Зовнішній вигляд -Вона входила в кімнату — і повітря змінювалося. Висока, граційна, з прямою спиною та холодною гордістю в погляді. Її очі — золотаво-карі, мов мед, але з присмаком сталі. Волосся довге, темне, закручене у хвилі, кожна з яких — мов нота.Вона завжди носила сукні, що оголювали плечі й шию — символ її сили. На пальцях — каблучки, на шиї — ніщо. Бо вона вважала Прикраси — для тих, кому треба доказати свою цінність. В я і є доказ.

Коли вона співала — люди не дихали. Але то не була музика. То була демонстрація

Професія - Співачка 

Глорія зросла у злиднях. Виросла без батька, з матір’ю, яка щодня повторювала: «Мовчи й працюй». Але вона не мовчала.

Змалку вона співала — спершу на сходах хрущовки, потім — на вокзалі. Голос був чистий, сильний, як криця, що дзвенить. Один продюсер почув її і підписав контракт. І все почалось.

У 22 вона вже була на обкладинках. У 25 зірка міжнародного рівня. У 28  володарка палацу, власного бренду парфумів і… самотності.

Бо Глорія вірила кохання  це вразливість. А вона не дозволяла собі слабкості.

Під час чергової церемонії вона стояла в променях світла. Її оголошували: «Ікона. Неперевершена. Жива легенда». Вона не посміхалась. Тільки підняла підборіддя — трохи. В цьому було більше, ніж у тисячі усмішок.

На сцену їй піднесли корону — як символ нагороди. Але вона взяла її з рук ведучого й… не надягла.

— Цю я вже маю, — сказала вона тихо, — я створила її давно.

І в ту мить щось змінилось.

У серці, де колись було бажання бути почутою, оселився голос іншого ґатунку

-Ти не рівна нікому. Навіть Бог чує тебе стоячи.

- Твоя краса — не для споглядання. Вона — зброя.

- Ти не просто зірка. Ти — сузір’я. І ті, хто не поклоняться — згорять.

Так народилась Гординя.

Не нав'язлива. Не криклива. Велична. Холодна. Непохитна.

І з того моменту Глорія більше не співала для людей. Вона співала для себе. А люди — мали дякувати, що чують її.

Вона стояла перед дзеркалом у приватному ательє в центрі міста. Дзеркало височіло в повний зріст, з позолоченою рамкою, ніби це не меблі, а вівтар. На ній була червона сукня — облягаюча, з відкритою спиною, з важкої італійської тканини, що струменіла, як розлите вино. Її шкіра сяяла від шару хайлайтеру, волосся лягало ідеальними хвилями по плечах. Вона була прекрасна. І знала це. Знала настільки глибоко, що більше нічого в житті не мало значення.

— Вам оформити покупку? — запитала продавчиня з м’якою посмішкою, яку носять ті, хто бачить перед собою клієнта без грошей, але ще не впевнені, чи варто знецінювати.

— Ви думаєте, я міряла її просто так? — Глорія навіть не глянула на дівчину. В її голосі було щось владне. Крижане. — Звісно, оформлюйте. І додайте фатинову накидку з золотим краєм. Вона створює ефект аури.

Продавчиня кивнула й зникла в кімнаті оформлення. Глорія залишилась із дзеркалом. Вона повільно провела пальцями по лінії шиї. Це було не самозамилування. Це був ритуал. Вона не дивилась на себе — вона вклонялась собі. Вона створила себе з нічого, і не дозволяла собі бути «звичайною» ні на мить.

Картка, якою вона заплатила, вже була майже порожня. Але вона не перевіряла баланс. Вона більше не цікавилась цифрами. Бо вірила: ті, хто вірять у власну велич — не повинні рахувати.

У неї давно не було контрактів. Концерти — поодинокі. Публікації — ще рідше. Продюсери давно перестали телефонувати. Але вона ніколи не казала, що завершила кар’єру. Навпаки — що вона «на паузі». Що вона «шукає вищі форми». І коли її питали, чому вона не виступає, відповідала з іронічною усмішкою:

— Світ ще не готовий до мого нового голосу.

Вдома у неї було порожньо. Стара двокімнатна квартира, колись куплена за перший гонорар, більше не мала ні блиску, ні тепла. Сцена — ось її дім. Дзеркала — її родина. Корона — її віра.

Холодильник був майже порожній. У шухлядах — десятки листів від банку. Телефон бринів повідомленнями від юристів. Вона їх не читала. Вона жила в окремому світі. Вигаданому. Але справжньому для неї.

Вона вкладала останні кошти не у продукти, не в рахунки — а у сукні, макіяж, аксесуари, фото зйомки. Кожна нова світлина в Instagram була мов витвір мистецтва: фон — королівський інтер’єр, світло — м’яке, обробка — бездоганна. Вона ретельно стежила, щоб її онлайн-образ не мав жодної тріщини.

 Хто я без образу? Я — образ. Я не людина. Я — бренд. І я несу цю корону не для когось. Я несу її для себе.

Коли подруга дитинства якось написала їй: «Глоріє, може, ти просто втомилась? Може, тобі потрібна пауза, відпочинок, справжнє життя?» — вона лише заблокувала її. Бо вважала це зрадою.

Вона вірить у себе не як у жінку. А як у явище. У легенду. Вона повторює це кожного разу, коли відкриває шафу, повну дизайнерських речей, і не знаходить що вдягнути — бо хоче ще вище. Ще дорожче. Ще розкішніше.

Її ритуал вечора — ванна з пелюстками, шампанське, світло від свічок і дзеркало навпроти. Вона не слухає музику. Вона слухає себе. Тиша з нею мовчить. Бо тиша визнає її панування.

Одного вечора вона відкрила стару коробку. Там були фотографії з перших виступів: клуби, мікрофон на мотузці, синці під очима від безсоння. Вона дивилась на себе з минулого — втомлену, щиру, щасливу. І відклала фото вбік, як непотрібну частину.

«Я тоді була слабка. Я сміялась. Плакала. Я співала для них. А тепер я — над ними.»

Глорія вже не співає. Не тому, що не може. А тому, що:

 «Цей світ не заслуговує мого голосу. Лише моєї присутності.»

Іноді вона лягає в ліжко, не знімаючи сукні. Просто дивиться в стелю. Уявляє, як її ім’я знову пишуть золотими літерами. Як її обличчя знову сяє на афішах. Як вона стоїть на сцені — одна, мов богиня, і світ затамовує подих.