Похоть

«Я продаю тіло, бо душу давно вкрали».

Ім'я - Мел.

Вік - 25.

Зовнішній вигляд -Мел — розкішна, мов небезпечна квітка в забороненому саду. Руде хвилясте волосся, що переливається полум’ям у світлі нічних ліхтарів. Очі — глибокі, як вино, з відтінком втоми і виклику. Її губи — яскрава обіцянка, рухи — м’які, мов шовк, але в них завжди присутня холодна розрахованість.

Тіло прикрите не стільки для скромності, скільки для акценту: глибоке декольте, розріз на сукні до стегна, чорні панчохи з мереживом. Її парфуми — суміш ванілі, тютюну й чогось грішного.

Професія - Повія.

Мел народилася в районі, де мрії дешевші за хліб, а дитинство — це просто виживання. Вона росла в убогій родині: мати — хвора і зламана, батько — зник ще до її народження. Їхнє житло — тісна кімната з тріснутими вікнами, де зима ходила босоніж по підлозі. Змалечку Мел була неймовірно вродливою — та краса, що ранить. Дворові хлопчаки заздрили, дівчата зневажали, а дорослі чоловіки дивилися на неї так, як не слід дивитися на дитину.

Коли вона подорослішала, краса стала єдиною валютою, яку вона мала. І єдиною зброєю. Їй не залишили вибору — щоби прогодувати матір, щоби врятувати молодшого брата від голоду, щоби врешті купити собі хоч одне життя без приниження. Вона вступила у гру, де тіло — це товар, а душа — розмінна монета.

Але Похіть у виконанні Мел — не про любов. І не про задоволення. Вона — це жадоба до уваги, до контролю, до влади. Вона — це протест жінки, яку весь світ зламав, але не знищив. У кожному клієнті вона бачить того, хто колись відвернувся. У кожному зітханні — помсту за все, що довелося пережити.

Вона сміється, коли плаче. Вона спокушає, коли зневажає. Вона цілує, коли вбиває.
Її гріх — це не її вибір. Це її броня.

Їй було лише сімнадцять, коли вона переступила поріг того зловісного дому з червоними шторами. Взимку в її домі не було тепла, хліб був розкішшю, а мати вже не вставала з ліжка. Батька вона не пам’ятала — лиш образ у розбитому дзеркалі дитинства. Мел завжди була гарною: мідне волосся, великі очі, губи, які люди хотіли цілувати — але ніколи не слухали, що вона каже.

Вона не мріяла про розкіш. Вона мріяла про ковдру. Про чай без залишку цукру на дні. Про обійми, в яких не буде боляче.

Її запросила старша дівчина з ринку. Та, що завжди носила парфуми і мала теплий шалик навіть у найсильніший вітер. Вона сказала У тебе є обличчя, яке може врятувати життя. Якщо вже не своє — то матері. Пішли, покажу місце, де за це платять.

Мел йшла, не заперечуючи. Коли ти виростаєш серед голоду, слова перестають бути зброєю — ти або мовчиш, або помираєш.

У борделі пахло вином і зламаними мріями. Але там було тепло. Вперше за довгий час. І їй сказали: «Ти особлива. Обирай сукню. Сьогодні ввечері ти — коштовність».

Вона усміхнулась. Тільки очі її лишались порожніми. Вона не хотіла бути коштовністю. Вона просто хотіла любити. І щоб хтось нарешті побачив — не її тіло, а її саму.

Але для цього потрібно було вижити.

У кімнаті пахло дешевими парфумами, цукровою пудрою і болем. Серце гулко билося в грудях, ніби хотіло втекти з тіла, перш ніж усе почнеться.

Він був старшим. Надто старим для того, щоб торкатися її юного тіла. Одягнутий у сірий костюм, із золотим годинником на зап’ясті — він прийшов не за ніжністю. Він прийшов купити її, як купують річ на розпродажі. Його очі ковзали по ній без тіні сумніву, без сорому. Мовчазна угода. Вона мусила.

Мел тремтіла. Вона прикусила губу, щоб не розплакатись. У голові крутилося.

Це — за маму. За братика. Щоб був хліб завтра. Просто витримай це.

Він доторкнувся першим. Її шкіра обпеклася. Не від пристрасті, а від зневаги до себе. Це було наче зануритися у крижану воду, де не можна дихати, не можна жити. Вона відчула, як щось у ній зламалось. Щось важливе, ніжне — те, що робило її живою.

Після того, як він пішов, вона сиділа на ліжку, стискаючи ковдру, ніби вона могла витерти з неї біль. Вона не плакала. Очі були сухими, як пустеля. Вона лише шепотіла собі

Це — востаннє. Просто востаннє.

Але воно не було останнім.

Минуло кілька місяців. Бардель став для Мел новим домом — холодним, жорстоким, але єдиним, що прийняв її, коли світ відвернувся. Її обличчя вже знали постійні клієнти, її ім’я шепотіли в коридорах, а інші дівчата, бачачи, як часто її вибирають, не могли стримати заздрості. Вони підсипали скло у її взуття, псували сукні, крали прикраси але Мел мовчала. Вона ніколи не відповідала злом на зло. Вона просто мовчки плакала ночами, коли всі засинали.

І все ж... вона не втратила віри в те, що любов існує.

Одного вечора, коли місто тонуло у червоному світлі ліхтарів, у бардель зайшов він. Незнайомець із тихими очима й тривожним серцем. Його не супроводжувала пиха чи похіть — у його погляді не було того, що вона бачила у сотні інших. Навпаки — він дивився на неї, наче бачив не тіло, а душу. Наче помічав тріщини в її голосі, рани в мовчанні, тінь дитячого болю в усмішці.

Його звали Лео.

Він приходив знову і знову — не як клієнт, а як людина. Вони розмовляли. Він приносив їй книжки, старі пластинки, іноді — засушені квіти, які викрав із клумби біля собору. Вона сміялася поруч з ним, наче дівчина, що ніколи не знала голоду і бруду. Він умів слухати. Він умів мовчати поруч.

— Я тебе викуплю, одного разу сказав Лео, стискаючи її руки. — Я вже майже зібрав гроші. Ми підемо звідси. Ти більше ніколи не будеш чиясь. Ти будеш моя. Але не як власність. Як дівчина, яку я люблю.

Мел мовчала. У її очах блищали сльози — перші щасливі сльози за багато років.

Нарешті, хтось побачив її не тіло, а серце. Нарешті, вона дозволила собі мріяти.

Він обіцяв викупити її. Обіцяв забрати в інше життя.

Вона чекала. День. Другий. Тиждень. Але він не прийшов.

Він просто зник.

Не пояснив нічого, не лишив записки, не попрощався. Мел не плакала. Просто... скам’яніла. Щось усередині неї мовчки відмерло. Як засохлий бутон, що так і не розквітнув.