Лінь

"Я не боялась. Я просто… не встала з ліжка."

Ім'я - Ліна

Вік- 43 

Зовнішній вигляд - обличчя м'яке, шкіра бліда , волосся темне та довге , інколи зібране в недбалий пучек але частіше розпущене, в неї не було манікюру , та і косметикою вона не користувалась, замість парфуму запах книжок, пилу та чорного чаю, одяг завжди зручний розтягнутий світер, трикотажна юбка нижче колін ,речі завжди сірі як і вона сама як і все її життя. Вона виглядає на багато старшою

Професія - вона була вченою.

Мала безліч вищих освіт .

На її шиї завжди висів кулон  старий, ще з юності.
Його подарував хтось важливий…
Колись.

Вона прокинулась рано, ще до дзвінка будильника. Сон був поверхневим, а тіло злегка нило від втоми, що накопичилась за останні місяці. Її науковий проєкт добігав кінця — експерименти завершені, результати оброблені, висновки записані. В голові крутилися формули, таблиці, голоси з конференцій, уривки листування з інститутами. Вона була впевнена: сьогодні все зміниться. Її визнають. Її почують. Її, Ліну Рей, не проігнорують цього разу.

Адже наука була усім її життям .

Вона не мала родини у неї була леще старенька мати .

Але це не означало що вона не коли не кохала  та наука справа усього її життя була важливіше, вона була впевнена що все ще по переду .

Це мало бути її особисте воскресіння.

Ліна заварила чорну каву, сіла за стіл і в тиші перечитала тези, які мала озвучити. Її пальці тремтіли, але голос у голові був твердим. Ці місяці вона жила між кабінетом і лабораторією, майже не бачила друзів, майже не говорила з матір’ю. Усі думки — про модель, яку вона виводила ночами. Це мало пояснити вплив змін у ДНК на нейропсихічні процеси. Прорив. Вона в це вірила, навіть тоді, коли вже не лишалося сил.

Коли вона увійшла в аудиторію, у ній було прохолодно, і навіть сонце здавалося тьмяним. Комісія сиділа мовчки, в очах — настороженість. Один із них — професор Лазаренко — дивився на неї не з цікавістю, а з чимось, схожим на недовіру. Ліна на мить завагалась, але почала презентацію.

Вона говорила натхненно, з вогнем, із пристрастю. Але кожне її слово падало в тишу, мов камінь у воду без відлуння. Вони не ставили запитань. Вони лише дивились. Коли вона завершила, професор підвівся й сказав:

— Пані Рей, ви серйозно вважаєте ці результати достовірними? Наукова етика вимагає обережності з подібними твердженнями.

— Я готова надати всі матеріали, сирі дані, журнали досліджень… — почала вона, збиваючись.

— Ваші розрахунки суперечать базовим даним інституту. Ви самостійно переробляли методику, без належного погодження. Це... це порушення, — втрутилась інша членкиня ради.

В голові зашуміло. Всі слова зникли. Формули, теорії, висновки — ніби згоріли. Ліна стояла серед кімнати, тримаючи в руках те, що було її життям, а її звинувачували у фальсифікації. Вона не відповідала. Бо не знала як.

Їй не дали захиститись. Просто подякували за участь. Хтось ще говорив про перевірку. Хтось — про відсторонення.

Вона вийшла з аудиторії, тримаючись за поручень, як старенька. У голові не було ні слів, ні думок. Тільки глуха тиша.

Того ж дня вона пішла з інституту. Не прощаючись.

Квартира здалась чужою. Її ліжко — холодним. Вона впала в нього обличчям до стіни, й не поворухнулась годинами. Звук повідомлень на телефоні дратував. Дзвінки — лякали. Вона вимкнула звук. Вимкнула світло. І просто лежала.

Минув день. Потім ще один.

Вона не їла. Лише пила воду. Іноді чай. Інколи каву, яка ставала гіркою в горлі, як спалені надії.

Колись вона вважала себе сильною. Тепер — не знала, як звати себе вголос.

Її мама приходила, дзвонила в двері, писала листи. Але Ліна не відкривала. Вона не могла пояснити, як живе, не живучи. Як дихає, не маючи причин.

Одного вечора вона дістала з шухляди старий кулон. Той самий, що подарував їй той... чоловік. Він колись бачив у ній світло. Казав: «Ти — така розумна, така жива. Головне — не здавайся». Вона тоді сміялась. Сміялась — щиро.

Тепер вона просто тримала кулон у руці. І дивилась у стелю.

Це не була депресія. Це була тиша. Абсолютна. Як мовчання після вибуху. Як ніщо.

Вона не мила голову. Не переодягалась. Весь одяг став однаковим — светри, темні спідниці, сірі колготки. Вона носила їх по черзі, без сенсу. Їй було однаково, як виглядає. Як пахне. Як звучить.

Єдине, що залишилось із неї справжньої — це кулон. Вона не знімала його. Бо тільки він пам’ятав ту, ким вона була до того дня. До того провалу. До того, як усе… закінчилось.
Вона ніколи не знімала його навіть коли все інше змінилось.

Вона не боялась. Вона просто… не встала з ліжка.

Не в той день, коли дізналась, що проєкт закрили. Не в наступний, коли викладачі розводили руками. І не через тиждень, коли колеги, ще вчора усміхнені, вже говорили про неї пошепки, наче про мертву.

Це був її проєкт. Її дітище. Вона працювала над ним роками — дні, ночі, молодість, здоров’я. Вона вірила, що це змінить світ. Що відкриття стане проривом.

А потім...

Її обвинувачували в недбалості. У брехні. В тому, що вона "перевтомилась" і "все вигадала".

А вона — просто замовкла.

Вона не боролась. Не виправдовувалась. Вона лише прийшла додому, зняла ту саму спідницю, у якій захищала дисертацію, і лягла.

Згорнулась калачиком. І згасла.

З того дня вона більше не жила — виживала.

Їла тільки те, що було під рукою. Не виходила без потреби.

Мила голову раз на два тижні, бо дзеркала викликали огиду.

Нікого не кликала. І не відповідала тим, хто кликав її.

— Я віддала все. І залишилась ні з чим. Навіть з собою, — подумала вона якось.