***

***

Дрюк вирулив на дорогу, що вела геть із Раствіла.

В один момент на Даніелу нахлинула хвиля смутку. Придушивши в собі це погане почуття, дівчина зиркнула на Ніколь. Білявка з відстороненим виразом обличчя дивилася у вікно. Дороті заткнувши вуха навушниками, і опустивши голову дрімала, а можливо думала про своє.

– Ти в порядку? – Поцікавилася Даніела у Ніколь.

Вона здригнулася, явно відірвавшись від своїх роздумів.

– Важко відповісти. Я ніколи не покидала межі містечка, а от тепер..., – дівчина замовкла і заправивши біляве пасмо за вухо, додала. – Все якось сумбурно та швидко сталося. Спершу Білл, потім Коронатор. Діви. Бр-р! У мене від цього болить голова.

– Не в тебе однієї, – кивнула Даніела. – Куди вирушимо?

– Мені все одно, – відповіла Ніколь. – Хоча, хотілося б побачити море.

– Море? Хороша ідея.

Данієла глянула на Дрюка запитавши: "Згоден на поїздку до моря?" Хлопець усміхнувшись куточками губ, відповів:

– Чудова ідея. Ви купальники взяли?

– Купимо, – засміявшись Даніела легенько вдарила хлопця по плечу, коли Дрюк різко натиснув на гальма.

Дівчина не пристебнута ременем безпеки, виставивши руки вперед тільки дивом втрималася і не влипла обличчям у лобове вікно. Ніколь скрикнула, вдарившись лобом об сидіння. Дороті дісталося більше, вона впала на підлогу і вивихнула плечі. Гучно заридавши, дівчина почала лаятись намагаючись сісти.

– Ти чого?! – Даніела накинулася з криками на Дрюка, помітивши як хлопець зблід і вчепився в кермо, вона трохи спокійніше спитала:

– Вбити нас хочеш?

– Дивіться, – не слухаючи дівчину, Дрюк вказав рукою на дорогу.

– Що? – Вигукнула Даніела повернувши голову, і в неї від побаченого розтулився рот від здивування.

У променях сонця, що заходить, вони побачили на дорозі вовка. Проковтнувши, Данієла трохи проморгавши, просто не вірила тому, що бачила.

– Цього не може бути, – сказала Ніколь, і відчинила дверцята машини.

– Ти куди?

Ніколь вже не чула, що їй казали. Усю свою увагу блондинка прикувала до тварини, яка смирно стояла на місці й не відривне дивилася на них. Серце дівчини забилося швидше, адже щось вона подумала, не могло бути реальністю. Ніколь розгубилася і застигла поряд з авто, більше не наважилася зробити кроку.

Вовк задер морду і завив.

Даніела затремтіла, і по її тілу побігли мурашки. Потім вона побачила як перевертень пригнувся, наче хотів зробити стрибок. Шерсть на тварині стала дибки, а потім сталося щось, що виходить за рамки світогляду Даніели.

Вовк почав видозмінюватися. Зникла шерсть, а на морді тварини почали промальовувались людські риси обличчя.

Данієла почала розуміти, хто перед ними.

– Рику? Це нереально, – сказав Дрюк.

– Він же…

– Ні! – відрізала Ніколь, не давши домовити Даніелі. – Він живий.

Зненацька Рик закричав, і впав на дорогу. Усі застигли, ніхто не знав, що робити далі. Ніколь стрепенувшись, побігла до чоловіка. Впавши поряд з ним на коліна, білявка ковтаючи сльози повернула перевертня на спину, прибираючи з його обличчя брудні пасма волосся, Ніколь шепотіла: "Ти живий? Я думала ..."

– Нічого не розумію, – прохрипів Рик, прикриваючи очі він попросив дівчину підвестися йому.

Ставши на ноги до Рику повернулися сили, хоч він і далі відчуває втому. Як він вижив? Що з ним трапилося? Чоловік нічого не розумів, тільки знав одне, їм потрібно тікати з цього міста. Гаррі відкриє їм бар'єр, а ось назад вони вже не можуть потрапити.

– Сідай у машину, – наказав Рик і взявши Ніколь за руку повів за собою. – Час піджимає. Гаррі довго не триматиме кордон відкритим.

– Гаррі ельф? – перепитав Дрюк.

– Так-так, – кивнув перевертень підштовхуючи Ніколь до відкритих дверей авто. – Сідай за кермо Дрюк, я розповім усе по дорозі. Швидше!

Всі беззастережно послухалися чоловіка, і машина рушила з місця.

– Як так вийшло? – спитав Дрюк, вирулюючи на головну дорогу, що бігла вздовж дерев.

За двадцять метрів з'явилась табличка з написом: "Щасливої дороги!"

– Уявлення не маю, – відповів Рик, обіймаючи Ніколь яка тихо плакала на його плечі. – Прокинувся я в лісі, а поряд зі мною був Гаррі. Потім, я побіг до вас. Ось і все.

– Гаррі щось казав? – поцікавилася Даніела.

– Ні, хіба що щоб я попередив вас, що як зайде сонце, Коронатор перевірить як виконали його наказ. Добре ж я розлютив його.

– Як ти дізнався ім'я?

Рик знизавши плечима відповів Дрюкові.

– Я й досі не пам'ятаю. Як ніби хтось стер мою пам'ять. Його ім'я я знайшов у будинку покійної Пенелопи Старк. Одне достеменно знаю, це ім'я досі десь зберігається в будинку.

– На жаль, тепер нам шлях назад закритий, – підсумувала Даніела, глянувши прямо на дорогу.

Сонце потроху спускалося за обрій. Дерева відкидали тінь, і за ними йшли сутінки.

– Назавжди, – сказав Рик і в цей час всі без винятку ті, хто сидів у машині, відчули як через їхні тіла пройшовся невидимий бар'єр. У Даніели на мить перехопило дихання. Вдихнувши глибоко, дівчина видихнувши відчула якусь свободу, наче вона скинула з себе тягар. Мабуть, і Дрюк відчув те саме. Різко загальмувавши хлопець важко дихаючи дивився перед собою.

– Я хочу назад додому, – відразу занила Дороті. – Я хочу додому!

Даніела не встигла ще збагнути, що вона хоче зробити, як шістнадцятирічне непорозуміння вискочило з авто і кинулося назад у бік міста.

– Стій! – закричав Рик і вистрибнув слідом за дівчиськом.

Даніела приголомшено дивилася, як Дороті побігла назад, і за нею немовби туман опустився бар'єр, а вітер розігнав його так ніби нічого й не було.

Рик спинився. Данієла вийшовши з машини побачила як Дороті побігла далі. Коли з-за дерева з тіні вислизнув силует, одягнений у все чорне.

В останніх променях сонця блиснув міддю колір волосся, і Дороті спинилася. Перед нею постав високий чоловік і схопив за горло. Відірвавши дівчину від землі, він з хвилину дивився на неї, а тоді кинув Дороті на землю. Погляд високої постаті зупинився на них.