***

***
Проковтнувши, Кріс намагався не дивитись у бік того хлопця. Нервово постукуючи туфлею об ніжку стола, він чекав, коли принесуть замовлення, і вони звалять з цього місця.
Через це чоловік не любив маленькі містечка, у таких місцях почуваєшся немов інопланетянин. Здавалося, час тягнеться надто довго, терпіння Кріса готове було луснути в будь-яку хвилину.
Скосившись у бік незнайомця у брудній футболці, Кріс зрозумів, що столик спорожнів. Випроставшись, чоловік, озирнувшись довкола, трохи розгубився. Невже він пропустив хлопця?
- Що трапилося? – поцікавився Дік, оглядаючись на всі боки, зовсім не розуміючи, що відбувається.
- Неважливо, - відмахнувся Кріс, і трохи розслабившись, сказав:
- Мене дратує це місце. Коли принесуть замовлення?
Своє запитання він промовив навмисне голосніше, щоб його почули.
Як тільки цей неголений незнайомець зник, Кріс трохи заспокоївся і за кілька хвилин забув про нього. Зараз його хвилювало одне питання, де в цій дірі мешкала Данієла? І якщо врахувати те, що вона, як і Кріс, приїжджі про неї могли знати.
Почувся шум з боку кухні, і дві офіціантки винесли чотири паперові пакети з їжею.
- Ну нарешті, - видихнув Дік, облизав пересохлі губи.
Розплатившись, Кріс знаком руки попросив офіціантку трохи почекати. Поклавши їй у кишеню фартуха банкноту, він не голосно промовив:
- Я шукаю одну людину.
Дівчина з хвилину дивилася на нього, потім, кивнувши, дала зрозуміти, що слухає його далі.
- Вона нещодавно приїхала до міста.
- Хм, - хмикнувши дівчина, пожувавши губами, обернулася назад, щось тихо промовила, а потім швидко відповіла:
- Уявлення не маю хто це. Але знаю хто вам допоможе.
– Хто?
- Мер цього міста, - швидко відповіла дівчина, і нахилившись ближче до Кріса, тихо додала. – Приїжджа наробила багато галасу. Вона оселилась у будинку на краю міста, біля лісу. Будинок вісімдесят один.
Замовкнувши дівчина, розвернувшись, пішла обслуговувати далі інші столики. Стиснувши кулаки, Кріс ледве стримувався, щоб не кинутися за вказаною адресою. 

Данієла заплатить за все. Ще трохи й він дістанеться до неї, і забере гроші.
- Чого сидиш? Пішли звідси. Мене дратує це місце, - підвівшись на ноги, Кріс попрямував до виходу.
Дік розгубився, потім схаменувшись і взявши пакети поспішив слідом за босом.
Вийшовши надвір, Кріс вдихнувши та видихнувши дивився як Дік незграбно ніс пакети до машини, де сиділи решта хлопців. Коли краєм ока він помітив рух. Повернувши голову, Кріс, скільки міг, придивлявся до темряви, але так нічого й не зміг розгледіти. Але міг заприсягтися, що там хтось був. І цей хтось, мовчки спостерігав за ними. І Кріс здогадувався, хто це може бути. І це його не хвилювало, він хотів відпочити, а вранці навідатись у гості до Данієли.
– Куди зараз? - Запитав Дік, риючись у пакеті.
- Відпочивати, хлопці, відпочивати, - відповів Кріс, переключивши свою увагу на хлопців, - завтра маємо великі справи.
- Вже знайшли Данієлу? - Поцікавився чоловік, вилазячи з авто.
Кріс промовчав, все ще відчуваючи на собі чийсь чужий погляд.