***

- Що за місце? – висловився вголос один із хлопців, що сидять на задньому сидінні.
Кріс цілком був з ним згоден, але вирішив промовчати. Дивлячись на всі боки, він не поспішаючи вів машину. Вже стемніло, і містечко нагадувало порожнє і нежитлове. Наче всі раптово зникли. Кріс не боявся, але така порожнеча його дивувала і насторожувала. У голові чоловіка крутилося одне запитання: "І де шукати Данієлу?"
Проїхавши ще трохи, Кріс помітив миготливу вивіску забігайлівки. Підбадьорившись, чоловік вирулив на паркування перед будинком і… О, диво!
У кафешці за столиками сиділи відвідувачі, їх було небагато, але вони були. Помітивши непроханих гостей, вони, повернувши свої голови, з цікавістю дивилися в їхній бік.
Напружившись усім тілом, Кріс тихо вилаявся і наказав хлопцям сидіти в машині. Від чого відразу почув незадоволене бурчання Діка. Кинувши на нього невдоволений погляд, Кріс сказав:
- Ок, пішли. Зверни увагу, у маленьких містечках як це – ох, як не люблять приїжджих. Говоритиму я, а ти мовчи. Зрозуміло?
Дік кивнув і виліз з авто.
Скрипнувши зубами, Кріс наслідував його приклад. Струснувши на ходу з плеча невидиму смітинку, чоловік увійшов у кафешку, під прицільними поглядами місцевих жителів. Оглянувши приміщення, він, помітивши вільний стіл ближче до виходу, попрямував до нього. Дік йшов слідом і сопів, йому теж не подобалося це місце і люди в ньому. Вони дивилися так, ніби хотіли, щоб ці незнайомці скоріше звалили звідси з їхньої території.

Сівши, Кріс по-господарськи знаком руки покликав до себе офіціантку. Та відреагувала не відразу, і якось неохоче попрямувала до їхнього столика.
- Що замовите? - Якомога спокійніше запитала вона, дивлячись собі в блокнот, і досить сильно стискаючи ручку в руці.
- Принесіть мені вашу фірмову страву на чотирьох, - скомандував Кріс.
На якийсь час у залі запанувала гробова тиша. Навіть з боку кухні припинився дзвін посуду. Усі погляди тридцяти пар очей прикувалися до незнайомців. Кріс так і відчув вихідну енергію неприязності та цікавості.
- Чотири? - Якось хрипко перепитала офіціантка, не зводячи погляду, порушивши цим мовчання.
- Так. Плюс загорніть собою, - продовжив дивувати Кріс, і від цього в нього здійнявся настрій.
- Ще щось?
– Ні. Хоча…
Він вирішив ризикнути та спитати про Данієлу. Нехай не відкрито, але хоч трохи.
Чоловік помітив, як напружилася дівчина. Він тільки хотів було відкрити рота, щоб поставити питання, у дверях з'явився високий темноволосий чоловік, одягнений тільки в одні джинси та футболку сірого кольору, на яку він примудрився десь посадити дві темні плями. Кріс міг заприсягтися, що це сліди крові. Триденна щетина робила його старшим, хоча йому, молодику, ледве виповнилося двадцять п'ять. Пройшовши до вільного столика, незнайомець, сівши, махнув рукою другій офіціантці, що стояла біля дверей, що вели на кухню. Мабуть, він бував тут часто, тому що дівчина вмить виявилася поряд з ним. Нахилившись до нього, дівчина щось прошепотіла чоловікові. Той глянув на Кріса, поглядом своїх зелених очей. По тілу Кріса пройшлося тремтіння. Цей чоловік був дуже дивним, і десь там, у душі Кріса, оселився страх. Проковтнувши, він, опустивши голову, тихо відповів:
- Це все.
- Гаразд, - кивнула офіціантка і відійшла від столу.
- Шефе, що з вами? Ви зблідли, - тихо поцікавився Дік, трохи нахилившись уперед.
- Все гаразд, - прошипів Кріс, подивившись убік, аби більше не зустрічатися поглядом із цим чоловіком, що сидів на іншому кінці зали.
Вперше за стільки років, хтось зміг хоч трохи, але навіяти йому страх.

Хто він?