***

***

Данієла відчувала, як Коронатор торкався її оголеної шкіри, як накидав їй на плечі напівпрозорий одяг. Дівчина стояла мовчки, і десь там усередині передчувала і знала, що відтепер зміниться її життя. Вона стане іншою, кращою, сильнішою. Данієлі потрібна ця сила! Місяць тому якби їй хтось сказав, що перед днем народження, вона стоятиме повністю гола перед королем Темних Фейрі, який звався Коронатором – не повірила. Тепер це правда. Вона вірила та сподівалася, що це їй допоможе і врятує. Врятує від того, що наближалося до неї. Ні, і справа була не в страху перед мідноволосим королем Фейрі. Найбільше вона боялася Кріса, ось хто її найбільший жах.

Зробивши крок назад, Коронатор схиливши голову на бік і почав уважно розглядати Данієла. Його погляд, а точніше безцеремонне розглядання збентежило дівчину, але вона тут же придушила це почуття.

- Я бачу, ти вже готова прийняти мене, - зауважив Коронатор. - Похвально, моя діво. Я знаю про твої страхи. Я знаю, що ти прагнеш мене. Засмучує лише те, що я не чую, про що ти думаєш. Ти для мене, як закрита книга. Я зміню це.

Несподівано в руках мідноволосого виникла маска з тонкими прорізами замість очей. Простягнувши її Данієле, Коронатор зашарівши одягом неквапливо відійшов.

Перш ніж його силует зник у темряві, він сказав: «Час наближається до півночі. Чекай мого повернення. Інші Діви вже в дорозі»

Залишившись однією серед порожньої галявини, де були розкидані то тут, то там застиглі статуї гарних жінок, вони колись були дівами. Данієла озирнулася навколо, прислухавшись до нічного лісу. Скільки минуло часу, дівчина гадки не мала, вона давно вже збилася з рахунку. Опустивши погляд, вона подивилася на маску, чомусь виникло нестерпне бажання викинути її та втекти геть. Знайти Дрюка, Ніколь і поїхати якомога далі від цього місця. Тоді чому залишалася стояти на місці та чекати? Ні, дівчина твердо вирішила і відступати не хотіла. Їй потрібна ця сила, яку пропонував Коронатор.

– Я відчуваю смуту у твоєму серці.

Здригнувшись, Данієла обернулася. Всього за кілька кроків від дівчини стояла королева Світлих Фейрі. Як і минулого разу, коли вони зустрічалися, королева виглядала так само. Від тіла фейрі виходило свічення, так ніби її шкіра ввібрала в себе світло місяця. Біле вбрання ніжно тріпав жовтневий вітер, пряме білого кольору волосся зібране у високу зачіску, а на голові замість корони вінок із пожовклим листям і гілочок, довершували образ тендітної, але владної королеви Світлих Фейрі.

Від голосу королеви всередині у Данієли все стислося. Вона жваво пам'ятала, що говорила королева в останню їхню зустріч. Дівчина вирішила не показувати, що боїться і, вгамувавши тремтіння в тілі, відповіла:

- Я не маю іншого вибору.

- Вибір є завжди, - повторювала королева фейрі. – Може, й не такий, як хотілося, але він є. Від кого ти біжиш?

Ставши прямо, Данієла дивилася на королеву. Думки дівчини плуталися, вона не знала, що відповісти. Королева не поспішала, а стиснувши в руці свою палицю, вона поволі почала обминати статуї прекрасних дів.

Розглядаючи їх, фейрі тихо співала і крадькома кидала на Данієлу погляд своїх котячих очей.

Дівчина мовчки спостерігала за королевою, а в голові звучало запитання: «… Від кого ти біжиш?..» Данієлу лякала відповідь на це запитання. Відразу перед очима виник образ Кріса, і від його посмішки похололо в душі. Так, Данієла боялася Коронатора та королеву Світлих Фейрі. Але вони були меншими зі зла, хто вселяв у неї страх.

Прикривши очі і набравши більше повітря в легені, Данієла шумно видихнувши сказала:

- Я зробила свій вибір і не хочу відступати. Мені це потрібно. На мені немає гіпнозу, і Коронатор не запудрив мені мозок.

- Невже? – сказала королева своїм чужим нелюдським голосом.

Зупинившись, вона, обвівши поглядом, а потім рукою галявину, де стояли статуї дів, додала:

- Подивись на них! Що ти бачиш? Почекай не відповідай. Я бачу вродливих дівчат, що погналися за силою і зрештою програли. Тепер вони навіки стоятимуть тут і ніколи не стануть, як раніше. Ніколи не повернуться до своїх родин. Їх більше нема! Хіба ти так хочеш закінчити? Назавжди залишитися шматком каменю, коли оступишся.

Стиснувши кулак, королева вдарила одну зі статуй, і та, розколовшись на дві частини, впала на землю.

Данієла заморгавши, дивилася на королеву, розуміючи, що в такому тендітному створенні може ховатися руйнівна сила.

- Я не смію оступитись і готова пройти весь шлях. - Шумно видихнувши, відповіла Данієла.

Королева Фейрі глянувши на дівчину, з хвилину мовчала. Потім сміючись, вона почала наближатися до Данієли. Застигши на місці, дівчина не могла поворухнутися. Вона ніби загіпнотизована невідривно спостерігала з королевою. Від цієї фейрі можна було очікувати будь-чого. Підійшовши в щільну до Данієли, королева глянувши дівчині у вічі сказала:

- Він скоро буде тут. Я бачу, що не відступиш від свого. Дивись, щоби не пошкодувала. Востаннє, пропоную свою допомогу.

- Ні, - спокійно відповіла Данієла, не кривлячи душею.

Королева, продовжуючи посміхатися, потроху віддалилася від дівчини і, розвернувшись, неквапливо зникла вночі.

Знову залишившись однією, Данієла видихнувши і ледве стримуючи сльози, що підступилися до очей, озирнулася навколо. Її погляд зупинявся на кожній статуї, що зображала одну з Дів. Найдовше дівчина дивилася на зруйновану королевою статую. Данієла розуміла, що її може спіткати така сама доля, але сходити з наміченого шляху не збиралася. Стиснувши в руці маску, вона, довго не думаючи, прикріпила її у себе на обличчі, щоб ніхто не бачив, як по щоках котилися сльози.

Запанувала благодатна тиша, яка тривала недовго.

Данієла почула чоловічу лайку, потім жіночий вигук. Потім була довга пауза, і знову заговорив чоловік. На цей раз його голос звучав ближче, від чого дівчина розчула про що.

«Підіймайся! Мати твою, я тебе і так тягнув всю дорогу ... »- невдоволено бурчав він.

Голос Данієлі здався знайомим, обернувшись, вона просто обомліла не вірячи тому, що бачить. До галявини йшли Білл і Дороті. Хлопець крокував швидко, він тримав шістнадцятирічну дівчинку за руку і майже тяг її за собою. Дороті злякано оглядалася на всі боки. Вони ще не помітили присутності Данієли, оскільки продовжували підходити ближче, з іншого боку лісу.

- Ти куди мене притяг?! Це ж галявина…

Дороті осіклася, вона ставши і випроставшись з відкритим ротом, дивилася на одну зі статуй. Помітивши це, Білл, відпустивши руку дівчинки грубо вилаявшись, сказав:

-Дивися-дивись. Милуйся, скоро ти станеш такою, як і вони.

- Що? - схаменувшись, випалила Дороті, звернувши всю свою увагу на Білла. - Як це розуміти? Ти обіцяв, що Коронатор подарує мені силу.

- Заткнися! - Розлютився рудий, і схопивши Дороті за руку сильно стиснувши її зап'ястя прошипів:

- Якщо будеш слухняною дівчинкою, то нічого такого з тобою не станеться. Всі ці баби, багато балакали і ставили зайві запитання. Якщо мовчатимеш і слухатимешся, все буде навіть краще, ніж ти собі уявляєш. Так що закрий рота і чекай.

Прикусивши губу, Данієла хотіла вилаятися, але вчасно зупинилася. Обійшовши ще одну зі статуй, дівчина вирішила ще трохи підслухати, сподіваючись, що парочка не помітить її раніше часу.

- І довго чекати? Мені холодно, - поскаржилася Дороті. – І голова паморочиться.

- Тільки посмієш мені ще раз знепритомніти! Я з тебе шкуру спущу, а потім викину на корм тваринам. Чекай, я тобі говорю. Залишилося недовго, тож терпи.

- Навіщо, я лише погодилася на це? А якщо Ніколь візьме та повідомить предків, а ті поліції. Мені кінець!

Дороті продовжила скиглити, чим злила і так роздратованого Білла. Якби він спочатку знав, як може бути важко з підлітком, не втягував свою дупу в це лайно, і не тягнувся в лігво Коронатора. Його від цього місця кидало у холод, бо елементам тут не раділи. Та й від короля Темних Фейрі можна очікувати будь-чого. Але йому потрібна була Ніколь. Він ризикував. Дуже навіть.

- Мені кінець! - продовжувала скиглити Дороті, і по щоках дівчати котилися сльози.

Замахнувшись, Білл тільки хотів заліпити Дороті ляпас, як хтось, а точніше щось заворушилося за його спиною. Він відчув, що вони не одні на галявині Семи Дів. Невже прийшов Коронатор? Опустивши руку, Білл повільно повернувся і здивовано дивився на жінку в напівпрозорому одязі. Її обличчя приховувала маска, вітер тріпав її вбрання та волосся.