***

Стиснувши руку Дороті, Ніколь з жахом дивилася на те, як з-під землі виринула постать чоловіка. Вона одразу впізнала його. Коронатор. Дівчина хотіла попередити Даніелу, коли він подав голос. Ніколь стиснула руку непритомної Дороті.
Коронатор заговорив, дівчина замружившись приготувалася до найгіршого, повторюючи подумки, що не треба йти за ним.
- Що бажаєш?

Запитав він спокійно, але владно. Розплющивши очі, Ніколь дивилася на нього і вдесяте розуміла. Який же він страшенно гарний собою! Вилаявши себе за подібні думки, дівчина на мить захотіла стати як Даніела. Вона намагалася не показувати, що боїться. Діяла на порятунок Дороті, ціною свого життя.
Ніколь невідривно дивилася на Коронатора, його слова нагадували шепіт коханця.
- Що ще хочеш? - спитала суворо Даніела.

Стрепенувшись Ніколь ніби отямилася від сну, побачила, що палець Коронатора вказує на Дрюка.
- Він, - відповів чоловік спокійно.
Даніела злякано подивилася на Дрюка.
Її красивим обличчям пройшла тінь. Ніколь не відразу зрозуміла у чому справа, чому така зміна від переляку до холодності? Опустивши голову Даніела, відповіла:
- Згодна.
- Що? – вирвалося у Ніколь.
Перелякана дівчина подивилася на Дрюка. Хлопець і оком не моргнув, дивлячись на Даніелу. Потім обернувшись до Ніколь, він сказав.
-Поспішайте. Дороті може померти.
- Але...

- Нема часу, - так і не давши їй заперечити Дрюк кивнув Рику. Промовчавши, дівчина пішла слідом за Риком. Озирнувшись назад, вона побачила як Даніела прийнявши руку Коронатора пішла слідом. На певній відстані йшов Дрюк. Ніколь не розуміла; чому вона так вчинила? Та й що хотів від Дрюка Коронатор?
- Поїдемо на машині Даніели, - сказав Рик, однією рукою притримуючи Дороті, другою відчинив двері авто.
- Що? - Не почувши перепитала Ніколь.

– Ніколь. Вони знають, що роблять, – запевнив її чоловік. – Нам зараз головне не втратити дівчинку.
Дівчина кивнула, сідаючи на заднє сидіння поруч із Дороті. Погладжуючи дівчинку по волоссю, Ніколь подумки знаходилася поряд з Даніелою та Дрюком. Вона не помітила, як машина зупинилася біля лікарні. Отямилася дівчина тільки тоді, коли дверцята з її боку відчинилися.
- Вона ще не прийшла до тями? — спитав Рик, нахиляючись до Дороті.
- Ні, - відповіла Ніколь, відсторонившись від нього.
- Що відбувається? - Запитав підбігши до них чоловік.
Потім помітивши непритомну доньку, і її кровотечу, батько Дороті змінився в обличчі.
- Швидше за носилки! - закричав він медсестрі, що підійшла.
Подивившись спочатку на Рика, потім на Ніколь, суворо запитав:
- Що з нею?!
- У неї відкрилася кровотеча, - відповіла Ніколь і винувато опустила очі.
– Причина?
- Допоможіть їй. Потім розпитуватимете, - втрутився Рик.
Батько Дороті звелів Ніколь вилізти з машини.

- Поки ви мені не відповісте, що з моєю донькою, ми не рушимо з місця. Хто це зробив з нею?
Відійшовши убік Ніколь, проковтнувши, відповіла:
- Білл.
Рик поспішно закивав, зрозумівши суть справи. Батько Дороті оглянув її з ніг до голови, і дав знак забрати доньку всередину поліклініки.
- Розкажіть поліції, де бачили Білла востаннє, - кинув наостанок містер Томпсон.
Ніколь кивнула головою. Як їй не подобалося брехати. Дозволивши Рику взяти себе за плечі, дівчина чекала на прихід поліціянта. Паралельно очікуючи на те, що з Дороті.
Лише за годину на коридор вийшов батько Дороті. Втомлений і наляканий він помітив їх, і, повернувшись, пішов у інший бік. Опинившись на ногах, Ніколь кинулася слідом.
- Що з Дороті? Вона жива?!
- Не заважайте мені працювати, - відмахнувся батько дівчинки.
- Але містер...
- Я ж сказав...

Лікар Томпсон затнувся, помітивши сльози в очах Ніколь. Витерши обличчя рукою, він неохоче відповів:
- Вона жива. Дитину не вдалося врятувати. Біллу не жити.
Розвернувшись, він пішов далі.
– Що ви задумали?
Вона так і не отримала відповіді.
Почувши кроки, Ніколь знала, що це Рик. Як їй не хотілося говорити в цей момент. Він хороший. Тільки наскільки вона для нього хороша?
- Рику, послухай...
Дівчина обернулася, а слова так і застрягли у неї в горлі.
- Хто такий Рик? - поцікавилася жінка озирнувшись.
- Мама?
Ніколь не розуміла, як мати могла опинитися тут. Вся така правильна, одягнена з голочки та від якої добре пахне дорогими парфумами.
Відкашлявшись жінка суворо промовила:
- Запам'ятай, я мер цього міста. Так що на людях не називай мене матір'ю, зараз я міс Біллінгем. Зрозуміло?

Дівчина дивилася на неї й не могла зрозуміти. Чому вона стала такою?
Поправивши зачіску, елегантно покладену на бік, мір запитала:
- Щось не так, дочко?
Ніколь хотіла промовчати, опустити погляд і погодитись. Дівчина згадала слова Даніели. Адже вона не боялася казати те, що думає. Тоді чому Ніколь має боятися?

Вдихнувши більше повітря, дівчина відповіла. Їй хотілося висловити все, що думає.
- Так, мамо. Розумієш, все негаразд. Ти стала мені чужою. Ми стали з тобою чужими! Хіба ж так правильно?
Ідеально вищипані брови міс Біллінгем зійшлися на переніссі. Вона не сподівалася почути такі слова від доньки. Схрестивши руки на грудях і випроставшись, вона сказала:
- Що ти кажеш, дочко?! Я не розумію, чим ти незадоволена?
- Усім, що ти робиш. Тим, що ти хочеш собою представляти. Тобі начхати на мене! Ти думаєш лише про себе.
- Я тебе не впізнаю, Ніколь! І мені небайдужа твоя доля.
– Невже? Де ти була, коли Білл мало не вбив мене? - Вигукнула Ніколь потроху переходячи на підвищені тони.
Знаючи, що мати не любить створювати шум навколо себе, Ніколь не хотіла зупинятися після того, що пережила.
- Ніколь, тихіше, - сказала мера схопивши дочку за руку та озирнулася на всі боки.
- Відпусти мене! - вигукнула дівчина вириваючи руку. - Я вже не маленька. Не маленька!
Прибравши руку жінка сказала: