Розділ 7

Розділ 7

Як і передбачала Даніела, вранці вона прокинулася вся в поту. Усе тіло горіло, жахливо боліло горло і погано дихалося. Ще з дитинства вона часто хворіла: найменший протяг — і в неї нежить. Вчора вона потрапила під зливу, і тільки небо знало, що буде далі.

Відпивши трохи гарячої кави, Даніела стомлено подивилася на Ніколь. Щойно та зрозуміла, що Даніела захворіла, просто не знаходила собі місця.

— Ти сядеш, чи будеш продовжувати маячити в мене перед очима? — поцікавилася Даніела. — І так голова болить, а ти ще ходиш і бурмочеш.

— Уф, — видихнувши, Ніколь засмучено сіла навпроти Даніели. — Я не знаю, що робити. Ти на себе не схожа: бліда, мішки під очима та ще температура тримається.

— Це просто застуда. До завтра пройде. Не хвилюйся ти так. Трохи відлежуся, і все мине.

— Ну, а якщо ні? — припустила Ніколь, знову піднявшись. — Тобі потрібно в лікарню.

Піклування з боку Ніколь трохи лестило дівчині. І в той самий час дратувало, оскільки та носилася навколо Даніели, наче вона смертельно хвора.

— Від застуди ще ніхто не вмирав. Ти чого завелася, Ніколь? Піди, приготуй щось на обід.

— У холодильнику порожньо. Ти ж не з'їздила в магазин, коли я тебе просила, — з докором у голосі промовила Ніколь, прямуючи до кухні.

— Зараз з'їжджу, — запропонувала Даніела, поставивши напівпорожню чашку на столик.

— Ні! Ти повинна залишитися вдома, — трохи злякано Ніколь подивилася на Даніелу, в надії, що та жартує.

— Ти ж не поїдеш? Залишається тільки мені. Я миттю. Туди й назад.

Піднявшись на ноги, Даніела стомлено попленталася нагору. Ніколь нічого не залишалося, як промовчати: усе одно ніхто не міг відмовити Даніелу. Те, що дівчина вперта, Ніколь зрозуміла ще з їхньої першої зустрічі.

— У вас тут є супермаркет? — запитала Даніела, щойно зайшла на кухню.

На ній були одягнені джинси та теплий темно-синій светр. Волосся вона розпустила і під макіяжем сховала кола під очима. Але блідість видавала її хворий стан.

— Так. Він у центрі містечка. Туди нечасто ходять, і тільки перед святами там завжди величезна черга, — відповіла Ніколь, не схвалюючи того, що Даніела їде туди і в такому стані.

— Чому ти так дивишся на мене? Матінко, я одяглася тепло, тільки не хвилюйся, — передражнила Даніела, закручуючи навколо шиї шарф.

Важко зітхнувши, Ніколь, опустивши голову, сказала:

— Дитина.

Даніела хрипко розсміявшись, відповіла:

— Не будь такою, Ніколь. Я скоро. Нікого не пускай. На дзвінки не відповідай. Зрозуміло?

Дівчина промовчала, бо злилася на Даніелу. Щойно за нею зачинилися двері, Ніколь, підбігши до вікна, дивилася, як віддалялася машина.

— Ох, не варто їй їхати, — прошепотіла Ніколь і поспішила до телефону.

Набираючи номер, вона не знала, як відреагує Дрюк на цей дзвінок.

«Так?» — почувся сонний голос хлопця з другого кінця дроту.

— Дрюк, це Ніколь…

***

Розплющивши очі, Даніела зрозуміла, що не вдома. У ніс ударив запах антисептика і медикаментів. Останнє, що вона пам'ятала, — як вийшла з машини, і їй стало зле. Перед очима прояснилося, і вона зустрілася поглядом з чоловіком середніх років. Поряд з ним стояв інтерн і медсестра.

— Добре, що ви прийшли до тями. Ви проспали майже добу.

— Що сталося? — поцікавилася Даніела, намагаючись сісти.

На допомогу їй прийшла медсестра і поправила під нею подушку.

— Міс Грін, у вас підозра на одностороннє запалення легень. Температуру ми збили, вам ще треба пролікуватися з тиждень. Ваш стан нормалізувався. Поїжте і відпочивайте.

Промовивши це, доктор, обернувшись, попрямував з інтерном на вихід.

Даніела вирішила запитати услід:

— Хто мене привіз?

— Вас доставили в кареті швидкої допомоги зі стоянки супермаркету, — відповів він, притиснувши до себе медичну карту.

— Я була одна?

— Ні. Дрюк Тауери викликав медиків і назвав вашу адресу й ім'я. Ви, правда, живете в будинку покійної Пенелопи Старк?

— Ви не перший, хто в мене це запитує, — сердито промовила Даніела. — Так, я там живу.

Медсестра і хлопець-інтерн здивовано покосилися на дівчину.

Відкашлявшись, доктор сказав:

— Я зайду до вас трохи пізніше і перевірю стан. Відпочивайте.

Разом вони покинули палату, залишивши Даніелу у спокої.

Повернувши голову, дівчина зрозуміла, що не одна лежала в палаті. На другому ліжку спала літня жінка, неголосно похропуючи.

Закотивши очі, вона, обернувшись до вікна, прошепотіла:

— Відпочинеш тут.

Лікарняна їжа виявилася набагато смачнішою, ніж та, якою годували в столиці. Проковтнувши останній шматок курки, відчула на собі погляд. Витерши рот серветкою, вона повільно повернула голову і зустрілася поглядом з жінкою.

— Що?

— Не місцева? — у відповідь запитала вона, пильно дивлячись на Даніелу.

— Так, — відповіла дівчина, і щось в очах старенької промайнуло недобре.

— Чому приїхала? — продовжила цікавитися вона.

— Вам яка справа?! — відповіла дівчина, починаючи гніватися.

Чому вона причепилася?

— Я ж повинна знати, з ким лежу в одній палаті. Може, ти маніячка? Зараз і жінки-вбивці бувають.

Здригнувшись, Даніела стиснула губи та, схиливши голову на бік, сердито дивлячись на жінку, запитала:

— Якщо і так… Та вам немає чого лякатися, оскільки ви…

Двері в палату відчинилися, і на порозі з'явився Дрюк. У руках він тримав невелику коробочку і конверт. Оглянувши палату, він на пару хвилин зустрівся очима з Даніелою, потім, побачивши літню жінку, звернувся до неї:

— Місіс Квік, що знову з вами?

— Ой, Дрюк, якби ти тільки знав, — відповіла вона, похитавши головою. — Застудилася я дуже, не могла знайти Апельсина, і промокла на дощі.

— Ну, і знайшли котика? — запитав хлопець, простягаючи жінці коробочку з цукерками.