-***-

***

Ніколь не могла знайти собі місця. Відчуваючи себе загнаною в кут, і тільки Даніела могла їй допомогти.

Ступаючи по сухих зів'ялих квітах, критого зимового саду, дівчина подумки молилась, щоб Даніела швидше прийшла і це жахіття закінчилося.

Зупинившись, Ніколь прислухалася. Крізь скляне огородження, нічого, було не чути. Від'їхала машина, або батько Білла ще в будинку? Дівчина думала, що ще трохи і зомліє від такого напруження. Якщо батько Білла завітав сюди, так само і він особисто заявитися. Це тільки питання часу.

Вона частіше думала про те, що завжди говорила Даніела. Ховатися це не вихід. Але, що тоді робити?

Піти до Білла?

Ніколь навіть не могла уявити про наслідки їх зустрічі. Вона навіть думати про це не хотіла тому, її лякала ця думка.

Опустивши голову в руки, Ніколь тихо заплакала, вже не знаючи, що їй робити далі.

Почулися неквапливі кроки. Здригнувшись дівчина злякано підняла очі. В отворі відкритих скляних дверей стояла Даніела. Шумно видихнувши, дівчина запитала: «Вони поїхали?»

- Так, — кивнула Даніела, увійшовши та оглядаючи все навколо. - Схоже, хороший був сад.

Зауваження дівчата трохи відволікло Ніколь від переживань і тривожних думок:

- Місіс Старк дуже любила свій сад і часто поралася тут, вирощуючи квіти й трави. Шкода, що все занедбано зараз.

 

- Шкода, — проговорила Даніела, зупинившись поруч, а потім подивившись на Ніколь, запитала. - Що будемо робити далі?

Дівчина не одразу зрозуміла питання Даніели. Піднявши на неї здивовані очі, перепитала: «В якому сенсі?»

Засунувши руки в кишені пальто, Даніела сіла на низьку лавку, вкриту опалим листям. Підчепивши носком черевика зів'ялі квіти, тягнула з відповіддю.

Її мовчання насторожило Ніколь, вона зрозуміла, що зараз почує слова, які не бажала.

.

- Тобі не здається, що вже пора перестати ховатися? - Запитала Даніела. - Ми що повинні грати в хованки? Ніколь, ти повинна повернутися додому до своїх рідних. Так що може зробити Білл?! Вбити? Я маю сумнів, що він здатний на таке.

Ніколь задихнулася від обурення. Даніела відкрито вказувала дівчині на двері, відсилаючи на вірну смерть.

Зустрівшись з нею поглядом, Ніколь зрозуміла, що Даніела вже вирішила. І це рішення не на її користь.

- Ти виганяєш мене?

- Розумієш Ніколь, я не хочу, щоб у мене знову були проблеми.

- Знову? Проблеми ?! - вибухнула Ніколь, вона очікувала від Даніели хоч невеликої допомоги, та що в підсумку отримала.

- Заспокойся! - гримнула на неї Даніела піднявшись. - Я хочу, щоб ти зрозуміла, що потрібно заспокоїтися, все обміркувати та повернутися назад. Зрозумій Ніколь, тебе будуть шукати, рано чи пізно — знайдуть. Мені не потрібні зайві проблеми.

- Ти тільки думаєш про себе! - промовила презирливо Ніколь, в мить, розчарувавшись в Даніелі.

- Так! І так було завжди, — спокійно відповіла Даніела.

Спокійний тон Даніели став останньою краплею, і Ніколь перестала тримати себе в руках.

- Ти цинічна та егоїстка! - прошипіла Ніколь. - Я ж думала, ми зможемо стати подругами.

Слова дівчини здивували Даніелу і вмить розлютили. Ця дівчина захотіла стати їй подругою.

- Подругами? - Зло перепитала вона. - Подругами говориш, хотіла, щоб стали? Ніколь ти мене знаєш трохи більше як тиждень, і вже хочеш здружитися? Я більше не вірю в дружбу.

Заява Даніели збентежила Ніколь. Вона, відкривши рот, хотіла щось сказати, але в останній момент передумала. Повільно опустившись на лаву Ніколь, почула запитання:

- Чому ти прийшла до мене, а не до своїх рідних?

- Немає в мене нікого, — тихо відповіла Ніколь. - Більше вже немає.

Даніела обернувшись, подивилася на Ніколь. Дівчина сиділа, опустивши голову, а її біляві локони прикривали обличчя. На тремтячих руках дівчина помітила краплі сліз. Їй стало шкода Ніколь. Але по-іншому Даніела не могла, вона повинна зрозуміти, що втечею не розв'язувати проблему. Тільки Даніела ще чітко пам'ятала, що і сама на втіках.

Кріс знищить Даніелу, як тільки знайде й оком не мигне. А Білл всього лише хлопець, так і не реалізувавши себе. Ховаючись в тіні батька, він подумки ненавидить все це.

- Мій батько давно помер, — продовжила говорити Ніколь.- Мати ненавидить мене. Я росла у бабусі, але коли вона померла, вирішила почати жити самостійно.

Слова Ніколь вразили Даніелу, вона згадала своє дитинство. Їхні долі опинилися схожі, ось чому вони зустрілися.

Посміхнувшись і з гіркотою в серці Даніела сіла поруч з Ніколь. Вона не знала чим підтримати розмову і тільки вимовила:

- Ми з тобою наче сестри по нещастю.

Піднявши голову, дівчина подивилася на Даніелу, так немов бачила вперше.

- Мені так само як і тобі довелося жити у бабусі, — важко зітхнувши, Даніела продовжила.- Я не завжди такою була. Мене такий зробили життєві обставини.

До очей Даніели підступили сльози, але дівчина змусила себе не робити цього. Нехай Ніколь бачить, що вона не зламалася, а твердо стоїть на ногах. І сміється неприємностям в обличчя.

- Я не шкодую, що так розпорядилася доля. Бабуся виростила мене, навчила твердо стояти на ногах, і гордо дивитися в обличчя своїм ворогам. Я закінчила університет. І це мене цілком влаштовує.

- Я не ти Даніела. Але хочу бути схожа на тебе.

- Ні. Ти повинна залишатися собою. Я поганий приклад для наслідування, запам'ятай це. Але ти повинна стати сильною дивитися неприємностям в обличчя, а не ховатися.

Ніколь, опустивши голову, спитала:

- Ти допоможеш мені?

- І нажити собі ще більше ворогів, ніж маю?

- Так, — твердо відповіла Ніколь, подивившись прямо в очі Даніелі.

- У мене вони вже є. Так що одним менше, іншим більше, немає різниці. Тоді по руках ...

Даніела хотіла додати «подруга» і в останній момент передумала. На це потрібен час.

Простягнувши руки, Даніела і Ніколь потиснули їх один одному, укладаючи угоду. Тільки ще не до кінця розуміючи, чим це їм обернеться.