Розділ 6

Розділ 6

Подивившись на своє відображення, Даніела сердито насупила брови, провела пальцем по носі. Добре, що його не зламали вчора, але припухлість залишилася.

Вчорашній вечір дівчина пам'ятала фрагментами. Як не старалася, цілісної картини не могла пригадати. Востаннє вона так напивалася десь пів року тому. І то, коли побачила Кріса в ліжку зі своєю найкращою подругою.

Вчора ж вона просто вирішила розслабитися. І що з цього вийшло? Їй ледь не наваляли, і плюс нажила собі нових ворогів?

— Ти в порядку? — Хід її думок перервав голос Ніколь.

— Ну, якщо не брати до уваги ледь не розбитого носа та жахливого похмілля, — відповіла Даніела, витираючи обличчя і руки, — скажу, не дуже. Я тебе хоч не чіпала?

— Ні. Ти, щойно увійшла до вітальні, відразу звалилася спати. — Схрестивши руки на грудях, Ніколь поставила запитання: — Що сталося? Дрюк мені нічого не пояснив і, мов ужалений, пішов геть.

— І не питай, — відповіла дівчина, кидаючи рушник у кошик для брудної білизни.

Пройшовши повз Ніколь, вона, ледь накульгуючи, рушила вниз.

— Так що трапилося? — дівчина слідом кинулася за Даніелою, допитуючись. — Невже там був Білл?

— Його ще тільки не вистачало для повноти проблем. Не хвилюйся, схоже, твій благовірний більше не хоче відвідувати такі місця.

Ніколь полегшено видихнула. Даніела зупинившись, сказала:

— Я теж думаю, добре, що його там не було.

— Даніела, — Ніколь торкнулася руки дівчини. — Не ходи туди більше.

Подивившись на блондинку, дівчина відповіла:

— І що, повинна ховатися? Розумієш, це не вихід. Ти можеш ховатися від Білла скільки завгодно, тільки рано чи пізно він знайде тебе. Ти хочеш сидіти й чекати, підраховуючи дні, а потім години, коли він з’явиться на порозі цього будинку?

Щойно Даніела замовкла, у вхідні двері гучно постукали.

Ніколь злякано відсахнулася. Її обличчя стало білішим за крейду, а в очах застиг страх.

— Це він, — прошепотіла блондинка, задкуючи й вказуючи пальцем на двері.

Даніела швидко зорієнтувалася, що їй робити далі.

— Одягайся! — прошепотіла Даніела, поспіхом зняла з вішалки куртку і простягнула її Ніколь.

— Навіщо?! — злякано дивилася дівчина на Даніелу, не розуміючи, чого вона хоче.

— Міс Грін, я знаю, що ви вдома! — голосно промовив чоловік. — Ваша машина на місці. Відкривайте!

— О ні, — шепотіла Ніколь, заламуючи руки, вона почала бігати передпокоєм. — Це батько Білла, містер Стюарт. Він прийшов по мене.

Зупинивши Ніколь, Даніела, трохи струсонувши її, наказовим тоном прошепотіла: «Іди на кухню, там одягнися і вийди на вулицю. За будинком знаходиться покинутий зимовий сад, сховайся там і дочекайся мене. Я прийду сама. Сиди там і не висовуйся. Зрозуміла?»

Ніколь злякано подивилася на двері, потім на Даніелу і мовчки кивнула.

— Швидше, — Даніела підштовхнула Ніколь, щоб та поспішила.

Притискаючи до себе куртку і черевики, Ніколь забігла на кухню. Щойно блондинка вийшла, Даніела, повернувшись, подивилася на вхідні двері.

Протираючи очі, дівчина трохи прочинила двері. Її очі тут же зустрілися з очима начальника поліції та батька Білла. Він виявився точною копією синочка, тільки з урахуванням того, що чоловік, який стоїть перед нею, старший на три десятки років. Одягнений в уніформу, був при виконанні, позаду нього стояло ще двоє хлопців.

— Чим зобов'язана? — запитала сонним голосом Даніела.

— Моє ім'я Ріккардо Стюарт, я начальник поліції міста Раствілла.

— І що такого могло статися, що до мене завітав сам начальник поліції? — промовила з легким сарказмом у голосі Даніела.

— Розумієте, ви нещодавно купили цей будинок і відтепер можете вважати себе повноправною мешканкою мого містечка, — він говорив спокійно так, немов це не вона вичавила в обличчя його синку весь газ із балончика. — Я повинен особисто привітати нового жителя.

— Чи не хочете зайти? — запропонувала Даніела, відступаючи вбік. — Розмовляти на порозі якось незручно.

Озирнувшись довкола, чоловік увійшов. Даніела зрозуміла, що вони не просто так прийшли, щось хотіли від неї, а точніше — когось знайти. Обернувшись до двох чоловіків, він сказав:

— Обшукайте будинок.

Даніела очікувала подібну витівку, але не так швидко.

— Як це розуміти, офіцере Стюарт? — здивувалася і водночас розлютилася Даніела. — Що ви хочете знайти?

— Не що, а кого, — поправив він дівчину. — Ви хіба не чули? Зникла Ніколь Біллінгем.

— Ні. Хто вона? — Даніела зобразила на обличчі подив.

— Ви хіба не пам'ятаєте? — поцікавився він у відповідь.

— Якщо буду запам'ятовувати всіх, то забуду, як і себе звуть. — Даніела намагалася надати своєму обличчю байдужість.

Примруживши очі, він дивився на неї, намагаючись зрозуміти, брехала вона чи ні.

— Ви міняли труби в будинку? — запитав він, змінившись на обличчі, у той час як двоє поліціянтів нишпорили по її дому.

— Так, минулого тижня. Чому питаєте? А! Згадала. Ви, напевно, батько тієї дівчини, яку побив п'яний хлопець у магазині.

Даніела згадала про це, спостерігаючи за реакцією батька Білла. На його обличчя лягла тінь. Даніела зрозуміла, що потрапила прямо в точку.

— На жаль, ні. Я... дуже хороший знайомий цих двох. Вони хотіли одружитися. Не розумію, чому все так сталося?

— Так, — сказала дівчина, відвівши погляд убік, — бідна дівчинка. Я виросла в районі, де таке відбувалося завжди. Куди вона могла втекти? У неї є рідні?

— Так, — кивнув чоловік, оглядаючи кімнату. — Ви надовго до нас?

Він поспішно змінив тему, це здалося дивним для Даніели. Хто ж рідні Ніколь? Та й вона не говорила про них.

Знизавши плечима, дівчина відповіла:

— Не знаю. Я ще придивляюся до цього місця.

— Можна поцікавитися. Що з вашим обличчям?

Рука дівчини доторкнулася до носа.