Розділ 5

Розділ 5

Учора вони з Ніколь занадто довго розмовляли. І говорили виключно про Білла та про те, як вони зустрілися з Ніколь. Даніела вирішила засипати її питаннями, аби дівчина не питала про її життя.

Як і передбачала Даніела, Ніколь любила того мрійливого хлопчину, яким колись був Білл. І Ніколь не могла зрозуміти причини його різкої зміни. Він в одну мить став чужим, холодним і нервовим.

Даніела подумки прирівнювала Білла й Кріса. На відміну від рудого, Кріс із першого дня показував себе таким, яким він був насправді. І що більше Даніела з ним спілкувалася, то частіше помічала, як він зухвало розмовляв зі своїми людьми. Даніела не розуміла, що могла знайти в ньому такого?.. Вона хотіла піти, та коли це вдалося, вона поплатилася.

Як на зло, нога знову заболіла, нагадуючи про минуле. Цього їй ще не вистачало. Мабуть, це на зміну погоди, а скоріше — в житті.

Сівши на диван, Даніела витягнула ногу і почала терти її. Від щиколотки до коліна тягнувся блідий, майже білого кольору шрам, де встановлювали каркас. Коли Даніела вчилася ходити й терпіла весь той пекельний біль, вона подумки проклинала Кріса і його головорізів.

— Що в тебе з ногою?

Здригнувшись, Даніела подивилася на Ніколь, яка тримала кухонний рушник у руках.

— Ти що, так завжди рано прокидаєшся? — запитала Даніела, швидко змінивши тему та опускаючи штанину спортивних.

— Ні, — відповіла дівчина. — Тільки ти так і не відповіла на моє запитання.

Піднявшись і трохи накульгуючи, Даніела попрямувала до кухні. Ніколь пішла за нею, чекаючи відповіді на своє питання.

— Що тут незрозумілого? — пробурчала Даніела. — Потрапила в аварію. Зрозуміло?

— Давно? — продовжувала цікавитися Ніколь, ставлячи на стіл чашки й тарілки. — Будеш снідати?

Сівши за стіл, Даніела відповіла:

— Нещодавно, трохи більше ніж п'ять місяців тому. Задоволена відповіддю?

— Чому ти така?

Ніколь сіла навпроти Даніели, накладаючи на тарілки омлет з помідорами й беконом.

— Яка?!

— Нервова. Нестримана і чимось незадоволена.

— Тобі здається, — відмахнулася Даніела, відпиваючи з чашки гарячу каву.

Підсунувши до неї тарілку, Ніколь знову поставила питання:

— Чому ти переїхала сюди?

Цікавість Ніколь розлютила Даніелу. Поставивши голосно чашку на стіл, вона, схрестивши руки на грудях, відповіла:

— Ти що, вирішила з самого ранку наїхати на мене? Я не для цього дозволила жити в себе. Не сунь свого носа туди, куди тебе не просять.

— Що тут такого…

— Та нічого. Розумієш, Ніколь, — Даніела нахилилася вперед ближче до дівчини, — є такі речі, про які не хочеться говорити будь-кому.

— Ти вважаєш мене такою?

— Як хочеш, так і думай. — Даніела піднялася і трохи м'якше додала. — У кожного своя таємниця. Я в душ.

Дівчина мовчки покинула кухню, залишивши Ніколь одну. Ніколь, не моргаючи, дивилася туди, де щойно хвилину тому стояла Даніела, і до її очей підступили сльози. Ніколь тихо заплакала, відчуваючи провину від того, що не повинна була лізти й задавати зайві питання. Хіба вона щось таке запитала, від чого Даніела так завелася? Значить, їй є що приховувати. Про ногу вона сказала неправду, це Ніколь зрозуміла відразу. Тільки що Даніела приховувала?

Ніколь перевела погляд на сходи. Адже дівчина взагалі нічого не знала про Даніелу, в той час, коли розкрила перед нею всю душу. Так, Ніколь теж мала свої таємниці та вирішила промовчати про матір на посаді мера і про друга дитинства на ім'я Дрюк.

Вони обидві виявилися хороші, раз мали таємниці одна від одної.

Опустивши голову, Ніколь подивилася на тарілки з їжею. Їй потрібно бути сильною і здоровою, на той випадок, якщо на їхньому шляху з'явиться Білл.

***

Даніела вся кипіла від злості. То хто така Ніколь, щоб лізти їй у душу?!

Так, Ніколь розповіла їй про своє життя. Але Даніела могла побитися об заклад, що є щось, про що Ніколь не бажала говорити. Ну і нехай так. У кожного були свої скелети в шафі.

Стоячи під струменями гарячої води, дівчина трохи привела думки до ладу. Вона повинна дати зрозуміти Ніколь, за яку межу не варто заходити. Ніколь повинна знати своє місце. Зрештою, це її будинок, і крапка.

Даніела вирішила з'їздити в місто. Якщо ще хоч день вона проведе в будинку, точно зійде з розуму. Розпустивши волосся і випрямивши його, вона, надівши джинси та светр, спустилася вниз.

На її превеликий подив, Ніколь сиділа на дивані й дивилася програму про тварин по телевізору.

— Я думала, що цей доісторичний апарат не працює, — сказала Даніела, вирішивши піти на мирову з Ніколь.

— Антена трохи відходить, а так цілком нормально, — відповіла дівчина, не обертаючись.

— Не буду тобі заважати. — Даніела підхопила з тумби в передпокої сумку і пальто. — Я в магазин.

— Що?!

Піднявшись на ноги, Ніколь трохи злякано подивилася на Даніелу.

— Прошу, не залишай мене одну! — благала дівчина, притиснувши руки до грудей.

Трохи здивовано Даніела дивилася на неї. У Ніколь, схоже, починалася параноя, і це насторожувало.

— Почекай. Заспокойся, — попросила її Даніела, надягаючи пальто. — По-перше, я не назавжди їду, а по-друге, в будинку зачинені всі двері й вікна. Коли піду, замкну і вхідні. Тобі нічого боятися. Ти сама ж і говорила, що Білл в найостаннішу чергу шукатиме мене.

— Але…

— Мене не буде, ну нехай, трохи більше двох годин. За цей час ти можеш лягти та відпочити. Займи себе чимось.

— Даніела, я просто не хочу залишатися одна…

— Досить! Ти скиглиш, немов розбещена дитина. Скільки тобі років?

— Двадцять.

— Я тебе старша всього на три роки, — з докором промовила Даніела, взявши ключі. — Я не нию. Хоча перебуваю в більшому лайні, ніж ти. Я скоро.

Зачинивши за собою двері, Даніелі стало трохи соромно за такі слова. Не повинна вона говорити їх Ніколь, тільки дівчина сама винна. Нехай розуміє, який іноді жорстокий світ до людей.