Розділ 4

Розділ 4

Повернувшись на бік, Ніколь спробувала відкрити очі. Повіки немов налилися свинцем і не хотіли відкриватися. Взявшись за залізні поручні на ліжку, дівчина спробувала сісти. Тіло не слухалося, а думки плуталися. Тож що з нею вчора відбулося? Не могли ж на неї так вплинути медикаменти? До цього все було нормально.

Струсивши головою, дівчина спробувала згадати вчорашній день. До неї спочатку прийшов Дрюк, а потім…

Ніколь сіла і, взявшись за скроні, почала їх масажувати, потроху згадуючи. До неї зазирнула та темноволоса приїжджа, принесла букет квітів. Вони говорили про щось. Ніколь пам'ятала все уривками. Вона щось доводила їй. Що саме?

— Даніела, — прошепотіла Ніколь, згадавши ім'я.

Усе вмить склалося як мозаїка.

До неї приходив Білл. Так, саме він був тут. Коли дійшло до того, що говорив їй хлопець, вона пам'ятала тільки окремі фрази. Також вона не пам'ятала, як він пішов.

Ніколь тремтячими руками провела по обличчю. Нічого не боліло, це означало, що Білл пішов, не чіпаючи її. Шумно видихнувши, дівчина, відкинувшись на подушку, прикрила очі.

За дверима лунав лікарняний шум: голоси, дзвінки, кроки, плач. Стогін болю, крик і дитячий лепет…

Коли в її голові виникло обличчя Білла з великими очима, чорнішими за ніч, Ніколь, вигукнувши, сіла. Перед очима промайнули картинки з минулого вечора. Те, яким постав перед нею Білл, лякало дівчину.

Він монстр.

Тепер Ніколь усе згадала. Від цього їй стало ще страшніше. Хто він тепер? Виявляється, дівчина не знала й половини правди про чоловіка, якого кохала.

Розуміння того, що над нею нависла загроза, спонукало Ніколь на відчайдушний вчинок. Спустивши ноги на підлогу, дівчина подивилася на праву руку, де був вставлений катетер і крапельниця.

— Божевілля, — прошепотіла вона, витягаючи голку.

З катетером у вигині ліктя, у лікарняному одязі та на неслухняних ногах, Ніколь не поспішаючи підійшла до дверей. В її голові крутилася тільки одна думка: «Треба тікати!»

Куди?

Ніколь чітко усвідомлювала, що їй потрібно бути якомога далі від Білла. Так, щоб він не знайшов її.

Зупинившись біля дверей, дівчина забарилася. Поставивши собі запитання: чи правильно вона робить? Озирнувшись назад, Ніколь помітила на стільці біля вікна свій одяг. У лікарняному вона не могла йти розгулювати вулицею. Одягнувши сукню та в'язану кофтину, дівчина впевненим кроком підійшла до виходу з палати.

Відкривши трохи двері, вона виглянула в щілину. Медсестер і медиків дівчина не помітила. Опинившись у коридорі, Ніколь озирнулась, оцінюючи обставини. До ліфта кілька кроків, тільки там міг опинитися хтось із лікарняного персоналу. Повернувши наліво, вона під стінкою попрямувала до сходів.

Щойно двері за нею зачинилися, дівчина відчула полегшення. Тільки куди тепер їй іти? На квартиру, яку вона знімала у місіс Хокін, однозначно туди вона піти не могла. До матері? Ні, Ніколь там не чекали. Та й вона сама цього не хотіла. Тоді куди?..

«Якщо потрібно буде поговорити, приходь, я живу…», — в голові Ніколь пролунав голос Даніели.

Ніколь нічого не знала про неї. Може, Даніела просто так запропонувала свою допомогу? У неї не було вибору, як піти до приїжджої. Чомусь дівчина була впевнена, що Даніела їй допоможе. І ця впевненість надала їй сил рухатися далі.

Безперешкодно Ніколь вибралася на вулицю. Ступаючи босими ногами по мокрому асфальту, дівчина, обійшовши стоянку, підійшла до автобусної зупинки. Озирнувшись на всі боки, вона не наважилася сісти на нього. Дівчину не повинні бачити і знати, куди вона прямувала. Ніколь вирішила піти через ліс, щоб скоротити шлях, адже знала, де знаходиться будинок Даніели.

Пенелопа Старк була двоюрідною бабусею її матері. Далека родичка, та й хорошою людиною вона була. Шкода, що старенька так трагічно померла.

Ліс, що розташувався поруч із Раствіллом, про нього просто таки ходили легенди. Ніхто так і не знав, чи правдиві вони, чи ні. Говорили, що в цьому лісі водяться міфічні істоти. Ніколь вважала ці історії казками. Їх складали, щоб залучити туристів. І вони приїжджали, адже й справді було на що подивитися.

У глибині лісу стояли сім красивих постаментів, які зображали дівчат. Ніхто не міг пояснити, як вони з'явилися і для чого перебували там. Статуї виглядали дуже реалістично, ніби ось-ось усі сім красунь оживуть.

Ніколь ніколи не бачила їх.

Приїжджали любителі нерозгаданого, і одного разу один із цієї групи зміг зняти на фото сім статуй. Ці фотографії до сьогодні зберігаються в музеї містечка. Сміливець так і не дожив до наступного дня. Його знайшли мертвим у власному ж домі з перекошеним від страху і болю обличчям. Ніхто не знав, від чого він помер. І що бачив перед смертю, теж.

У лісі пахло прілим листям. Перегукувалися птахи. Осіннє сонце пробивалося з-за хмар, хоч трохи, але зігріваючи жовтневий день. Ніколь любила осінь: шурхіт листя під ногами, прохолоду вітру, який пробирався під одяг. Опустивши руки, Ніколь, зупинившись і закривши очі, вдихала запах осені на повні груди. У цей момент вона відчувала себе спокійно. Тиша лісу легким бальзамом розлилася на її душу, на час притупивши почуття страху і давши відпочити.

Коли позаду себе дівчина почула хрускіт гілки. Обернувшись, Ніколь нікого не побачила. Озирнувшись на всі боки, вона відчувала на собі чийсь погляд. Її інстинкт підказував, щоб вона швидше забирала ноги.

Ніколь не могла ігнорувати свій внутрішній голос, який твердив їй про небезпеку. Спотикаючись, вона, зірвавшись з місця, побігла, намагаючись триматися наміченого шляху у напрямку до дому, де зараз жила Даніела.

Обернувшись, дівчина зрозуміла, що за нею ніхто так і не погнався. Але вона могла поклястися, що відчувала чиюсь присутність — там. Уповільнивши біг і перейшовши на крок, Ніколь ще раз озирнулася назад. Це місце лякало її.

Пройшовши трохи, Ніколь помітила вдалині дах будинку. Прискоривши крок, вона хотіла швидше вибратися звідси.