Розділ 3

Розділ 3

Вийшовши з машини, Даніела подивилася на триповерхову будівлю лікарні. Навіщо вона прийшла сюди, сама не розуміла? Хто для неї ця дівчина? Виходило, що прийшла тільки через те, що бачила в цій блондинці іншу себе?..

Провівши кінчиками пальців по злегка розкритих бутонах червоних троянд, Даніела пішла до входу.

Підійшовши до реєстратури, вона запитала:

— Можна дізнатися, в яку палату поклали…

— Ніколь? — відповіла за неї молода медсестра. — Ви, напевно, та, що заступилася за неї?

Це трохи здивувало дівчину і водночас розлютило, що всі вже все знали.

— Так, — невпевнено відповіла Даніела, побоюючись, що можуть посипатися непотрібні запитання.

— Її палата на третьому поверсі, біля ліфта, направо.

— Дякую, — кивнула дівчина.

Піднявшись на третій поверх, Даніела не знала, що говоритиме Ніколь.

Щойно відкрилися двері ліфта, і дівчина зробила крок, тут же зіткнулася з молодим чоловіком. Ремінець її сумки спав з плеча. Повиснувши на вигині руки, сумка сильно вдарила по забитій нозі. Застогнавши, Даніела сердито буркнула: «Обережніше!»

— Вибачте, — відповів чоловік з дивним акцентом у голосі.

Піднявши очі, дівчина зустрілася з очима, темнішими за ніч. У зовнішності чоловіка було щось загадкове і таємниче від Сходу, і водночас насторожливе. Темне волосся стирчало в різні боки, нагадуючи гриву лева. Шкіряна куртка розстебнута, а під нею пуловер з китайськими ієрогліфами, чорні штани та черевики зі шнурівкою.

Легка посмішка торкнулася губ незнайомця, і це здивувало Даніелу. Але потім вона зрозуміла, що витріщається на нього. Труснувши головою, дівчина прослизнула поруч із ним і, не обертаючись, пішла коридором, нашіптуючи: «Ти не расистка. Він нічого такого не подумав».

Молода жінка вмить забула про незнайомця, коли зупинилася біля палати. Серце зрадницьки почало битися швидше, всі думки і слова випарувалися. Взявши себе в руки, Даніела легенько постукала у двері, відкриваючи їх.

Ніколь лежала на лікарняному ліжку, вся бліда, голова перебинтована, також як і нога. Очі її були відкриті, і дівчина трохи здивовано дивилася на неочікувану гостю.

— Можна?

— Так, — кивнула Ніколь, спробувавши сісти.

— Будь ласка, лежи, — попросила Даніела. — Я так, вирішила зазирнути на хвилинку. Хотіла дізнатися, як ти.

— Я рада, що ви прийшли, — прохрипіла Ніколь, посміхнувшись.

Даніела застигла, коли почула такі слова. Її в цьому місці ніхто не знав і не чекав, а ця дівчина…

Помітивши букет ромашок у вазі, Даніела зробила зауваження:

— Я поставлю квіти у воду. Бачу, до вас уже приходили родичі?

Настала пауза. Даніела зрозуміла, що сказала щось не те.

— Вибач.

— Не треба вибачатися, ти ж нічого не знаєш. Не місцева ж.

— Це докір? — поцікавилася Даніела, нахмурившись.

— Ні. Просто вже більш ніж п'ять років я не спілкуюся з матір'ю, а батько помер.

Даніела з розумінням кивнула, вирішивши більше не торкатися цієї теми.

— Що кажуть лікарі? Жити будеш?

Ніколь неголосно розсміялася.

— Я запам'ятала, що ти сказала там у магазині. Ти права. Не вміємо ми вибирати хлопців.

Сівши на стілець біля вікна, Даніела хихотнула.

— А, ти про це? Кажу тобі з особистого досвіду: таких, як він, потрібно гнати від себе.

Ніколь ще голосніше розсміялася, крізь сміх зауважила:

— Але найцікавіше, що досі не знаю вашого імені.

— Даніела, — представилася вона, широко посміхаючись.

— Приємно, а я Ніколь.

— Що ж, Ніколь, — Даніела піднялася, — мабуть, я піду. Бачу, з тобою все гаразд. Було приємно познайомитись.

— Думаєш, він не захоче помститися? — запитала Ніколь, дивлячись прямо в очі Даніелі.

Здригнувшись, дівчина з хвилину переварювала сказані Ніколь слова. Не тільки Білл хотів поквитатися, у неї були й інші вороги. Несподівано Даніела зловила себе на думці, що Кріс живий. Вона це знала точно. Його не так просто вбити.

Опустивши голову, Даніела шумно видихнула, і поставила питання:

— Він, правда, син начальника поліції?

Ніколь кивнула й умить зблідла. Помітивши це, Даніела підійшла до дівчини.

— З тобою все гаразд? Може, покликати…

— Ні! — жваво відповіла Ніколь та здивувала Даніелу.

— Ну як хочеш. — Даніела відійшла вбік і попрямувала до дверей.

Коли почула голос Ніколь:

— Ти повинна виїхати.

Зупинившись, Даніела, не обертаючись, запитала:

— Чому?

— Білл не даватиме спокою, і мені теж.

Похитавши негативно головою, Даніела вимовила:

— Він сидить зараз. Та й не через таке я проходила. Впораюся.

— Його сьогодні ж і випустять! — майже прокричала схвильовано Ніколь.

— Закон, — тільки це й могла відповісти Даніела, подивившись на потерпілу.

— Плювали вони на закони! Тут начальник поліції — закон. Це тобі не столиця!

— Да-а, — протягнула невдоволено Даніела. — Заїхала, називається, в лісову глушину.

— Бачу, ти не дуже схвильована? — поцікавилася Ніколь, нічого не розуміючи, дивлячись на дівчину.

Похитавши головою, Даніела підійшла до вікна і, вдивляючись у верхівки дерев, відповіла:

— Я втомилася боятися і хвилюватися… Мої очі бачили таке, і я не могла допомогти. Вчора я зважилася допомогти тобі. Тому що і сама колись пережила подібне. Я втекла, а він завжди знаходив мене і повертав.

Даніела замовкла. На очі навернулися зрадницькі сльози. Наказавши собі не показувати свою слабкість. Люди повинні бачити й думати, що вона сильна.

— Чому ти поверталася?

— Ну, а ти як думаєш? — задала Даніела зустрічне запитання, кинувши на Ніколь важкий погляд.

Ніколь відвела погляд убік. Даніела не квапила її з відповіддю. Відвернувшись до вікна, вона милувалася осінньою природою.

— Страх, — тихо прозвучала відповідь Ніколь.