***

***

Нічний прохолодний вітер проникав під тонкий одяг жінок. Вони стояли півколом, чимось нагадуючи збитковий місяць. Всі високі й стрункі, їхні обличчя ховали маски з тонкими прорізами на очах. Вони не знали один одного в обличчя, так само як і імен.

Піднявши руки до неба, вони неголосно вимовляли:

– Коронатор!

Чиє ім'я звучало? Кого закликали? Навіщо?..

Оголені, при повному місяці, їх тіла випромінювали м'яке світло, вони нагадували лісових мавок, а голоси жінок стали звучати голосніше і заклик наполегливіше. Від їхнього співу, вітер ставав сильнішим, зриваючи з дерев пожовкле листя.

Вмить, вони замовкли.

Тіла жінок застигли з піднятими руками до зоряного неба.

Вітер немов солодкий коханець ніжно торкався і пестив їх, змушуючи стогнати. До них прийшов Коронатор. Як самі боги, він був всюдисущий і невидимий. Жінки знали, що він реальний. Він поруч. Він живий. Такий близький і рідний.

Вітер стих.

Тіла коханок напружилися, чекаючи продовження.

Він не поспішав балувати своїх дів.

Він щось задумав.

Коронатору набридли їх прохання, а потреби втомили.
   

Він злився.

Жінки відчули це.

Їх прекрасні тіла скам'яніли, шкіра стала твердою і холодною. Серця як одне перестали битися в грудях. Ставши мармуровими статуями, вони як прекрасні скульптури залишаться такими на століття. Холодні і нікому непотрібні.

Коронатор награвся.

Тепер він шукав нових дів. І незабаром, вони прибудуть.

Він відчував їх наближення. Залишилося ще трохи.