***

Вже можна не ховатися. Хоча пройшло не так і багато часу, він все одно не впізнає її. Вона ходила знайомими вулицями, але, навіть вулиці рідного міста не впізнавали її. Улюблений парк виглядає сумним і виснаженим, немов пройшов увесь її шлях, перейнявши її біль і смуток. Мокре, після дощу, листя шепотіло: “Щастя… щастя…”

Сезон дощів не дуже затяжний, проте, зливи іноді тягнуться дві доби. Потім перепочинок на годинку і знову заливає. Вона знає, що скоро холодний дощ накриє місто, але не йде додому. Нема куди йти. Рідним не можна явитися у такому вигляді. Не впізнають, не повірять, не приймуть. 

Залишається просто знайти найбільше дерево в парку й сховатися під нього. Сьогодні - останній день злив. Завтра вигляне сонечко і зігріє, подарує надію на те, що вона правильно вчинила тоді, сім сезонів назад. Залишається вірити, що він знайшов кохання і створив сім’ю, як ми колись планували створити свою. Залишається жити спогадами, радіти минулим дням, хоча вона знає краще за всіх, що жити минулим - то обман. 

У роздумах вона добрела до дерева з пишною кроною, щоб сховатися від дощу. Сіла на лаву, як тоді, сім дощів назад. Замислилася, що тут змінилося за час її відсутності. Здається, все так само, як і того вечора. Навіть колір лавки не змінився. Поглянула на доріжку, якою бігала кожного ранку і помітила, що вона стала ширша, та й кущ біля лави виріс. Зовсім скоро він зацвіте. Життя триває. Замріявшись, вона повернулась у минуле, у той день, який змінив її життя. 

Затримавшись на ранковій пробіжці, вона сховалася під це саме дерево, присівши на цю саму лавку. Злива була настільки сильною, що дерево промокло й дощ почав проникати під крону. Все одно нема куди бігти. Поки добіжить додому, промокне до кісток, тому вирішила перечекати зливу тут. Останній день сезону дощів, а завтра - сонечко…

Раптом відчула, що холодні краплі перестали падати на неї, вона підняла голову й побачила парасолю. Посміхнулась і підвелася, щоб побачити обличчя свого рятівника. 

- Це ти? Дякую за парасолю. А чому ти тут?

- Я пішов від неї…

Він давно перестав довіряти своїй колишній, бо та постійно дурила його, вигадуючи нові й нові виправдовування своїй поведінці. Не витримавши, він, нарешті, пішов. Колишня дізнавшись згодом, що він зустрів іншу дівчину і, як сказала її подружка, здається, там все серйозно, почала діяти. Намагаючись повернути його, сказала, що вагітна, не залишивши йому навіть шансу, бо знала, що дитину свою він не покине. Занадто правильний...

Кохана не сперечалася, не плакала й не затримувала його, бо ставши на місце колишньої, розуміла, що він робить правильно. А сама намагалася почати нове життя, у якому він - батько чужої дитини й чоловік якоїсь там жінки. Вона не хотіла шукати іншого... Не могла.

Сьогодні він з'явився нізвідки і на її личку з'явилася посмішка, вперше за довгий час.

- Я випадково потрапив сюди. Замислився і ноги самі привели мене на наше місце, - тримаючи парасолю, він наблизився до неї і обійняв, - А тут ти…

- Але… - намагаючись звільнитись від його обійм, вона подивилася йому в очі і побачила те, чого не знаходила в жодних інших очах, завмерла, бажаючи відчувати його теплі, сильні руки.

Вона дивилася на нього так, наче бачить вперше й востаннє. Їй не потрібно вже ніяких пояснень. Вона просто згадала свої почуття, коли жила без нього і тепер, опинившись в його обіймах, готова залишитись тут назавжди.

Та він мав пояснити, мав виправдатися, хоча й бачив відповідь у її очах. Бачив, що пробачила. Відчув, що вони належать одне одному. Наблизився на відстань поцілунку і прошепотів, торкаючись губами її губ:

- Я не можу без тебе. Пробач, що змусив тебе страждати, - палко поцілував.

Вони вже не зважали на дощ. Парасоля чекала на лавці, а двоє цілувались, обійнявши одне одного так, наче боялися втратити, якщо хоч трохи послаблять обійми. Краплі дощу котилися обличчями й не було зрозуміло, чи то дощ, чи сльози, які змивають гіркоту чужого обману й самотності.