22. День п'ятий. Пробудження

Я прокинулася від слабкого гудіння — тихого, як далекий промінчик світла, що пробивався крізь мою темряву. Очі відкрилися повільно, важкі, ніби притиснуті камінням, і перше, що я відчула, — різкий запах дезінфекції, що різав ніздрі. Голова паморочилося, а тіло було важким, як після довгого сну. Я спробувала ворухнутися, але біль пронизав груди, гострий і пекучий, змусивши мене застогнати.

Де я? Думки плуталися, як тіні в тумані, але поступово реальність повернулася — постріл, сирени, темрява. Шеф.

Він стріляв.

І я... я вижила?

Я повернула голову, і мені здалося що досі сплю. 

На стільці біля мого ліжка сидів Макс, його голова була нахилена, сперта на згин руки. Щетина, яка завжди була легкою і доглянутою, тепер густо вкривала щоки й підборіддя, надаючи йому вигляду людини, яка не днями не бачила бритви, і додаючи кілька років віку. Під очима лежали темні тіні, ніби виснаження викарбувало їх там, а його обличчя, зазвичай суворе й контрольоване, тепер було розслабленим у сні, вразливим. Він спав, сидячи, і це зворушило мене. Мої очі застилали сльози, але я стримала їх, відчуваючи, як горло стиснулося.

Дивилася на нього, і в грудях накочувала хвиля емоцій — подяка, страх, жаль. Він був тут, поруч. Його присутність була як якір, що тримав мене в цьому світі, але водночас нагадувала про мою зраду, про авто, про шефа. Я спробувала заговорити, але голос зірвався, і лише слабкий хрип вирвався з горла. Біль у грудях пульсував, і я відчула, як рука сама потягнулася до місця, де кількома шарами обхоплювали мою бинти шкіру, і зрозуміла — мене прооперували. Я жива. 

Макс ворухнувся, і я завмерла. Його очі повільно відкрилися, і коли він побачив мене, його обличчя змінилося — зморшки тривоги розгладилися, а в погляді з’явилось тепло і щира радість. Він різко підвівся, і я побачила, як його руки тремтять, коли він торкнувся спинки мого ліжка. – Міло, – прошепотів він, його голос був хрипким, ніби він не говорив довго. – Ти прокинулася. Я думав...

Він не договорив, але я зрозуміла. Думав, що я не виживу. Мої очі наповнилися сльозами, і цього разу я не стримала їх.

– Максе, – прошепотіла я, мій голос був слабким, але щирим. – Ти... ти був тут увесь час?

Він кивнув, проводячи рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому. – Я не міг піти, – сказав він тихо. – Після того, як поліція забрала тебе звідти... я не знав, чи ти виживеш. Але я обіцяв тобі захист. І Олі.

Оля. Її ім’я, як спалах. 

– Вона... вона в безпеці? – запитала я, відчуваючи, як накочує важкими хвилями паніка. – Ти сказав, що допоможеш їй...

Він усміхнувся, але в його усмішці не було радості, лише втома. – З твоєю сестрою все добре, – відповів він. – Вилетіла вчора ввечері. Коледж у Швейцарії прийняв її, і я організував усе, як обіцяв. Вона в безпеці, Міло. Ти дала їй шанс.

Сльози потекли рікою, і різь в очах від сухості нарешті закінчилась. Я закрила очі, відчуваючи, як полегшення змішується з болем. Оля вільна. Вона летить до нового життя, а я... я лежу тут, між життям і смертю.

– Дякую, – прошепотіла я, дивлячись на нього крізь сльози. – Я не заслужила цього.

Він похитав головою, сідаючи ближче, його рука легенько торкнулася моєї. – Ти заслужила, – сказав він тихо. – Ти повернулася того дня. Ти ризикнула заради неї. І заради мене. Я бачу, хто ти, Міло. І я не залишу тебе.

Його слова і гріли, і віддавали болем, я відчула, як щось у мені ламається. Я зрадила його, уколола снодійним, забрала його “Порш”, а він сидить тут, виснажений, але вірний своїй обіцянці. Я вже не стримувала сліз, відчуваючи, як важкість накочує на плечі. – Я могла померти, – прошепотіла я. – Він стріляв у мене...

Макс стиснув мою руку сильніше, його очі спалахнули гнівом.

– Я знаю, – сказав він хрипко. – Поліція встигла вчасно. Того покидька заарештувала, але... ти була на межі. Лікарі кажуть, що куля просто дивом не зачепила серце. Ти сильніша, ніж думаєш. А твій шеф… Ненависть закрила йому очі. Він не думав тверезо, і йому навіть не довелось давати тобі нове завдання. Спроба вбивства — то вже серйозніше звинувачення за викрадення машин. 

Я похитала головою, відчуваючи, як темрява знову підступає.

– Я не сильна, – прошепотіла я. – Я просто... виживаю. Для Олі. А тепер... тепер вона в безпеці, а я...

Він нахилився ближче, його голос став м’яким, але в ньому звучала сила. – Тепер ти можеш жити для себе, – сказав він. — Я не піду. Якщо ти дозволиш, я залишуся. Ти дала мені шанс довіряти знову. Дай мені шанс навчити довіряти тебе.

Його слова були як світло в темряві, і я відчула, як сльози змішуються з надією. Я не знала, що буде далі, але його рука в моїй була як обіцянка. Сім днів. День невідомий. І я вже відчувала, що це не кінець. Це початок...