21. День третій. Повернення в пекло

Ранок прийшов із сірим світлом, що просочувалося крізь штори, і я прокинулася з важким передчуттям, ніби щось неминуче нависло наді мною. Мій сон був неспокійним — сни про Олю, про мафію, про Макса, чиї очі переслідували мене навіть у темряві. Я сіла на ліжку, відчуваючи, як від холодної підлоги пробирає холодом, і згадала нашу розмову напередодні.

Справа про “Порш” була зам’ята — Макс використав свої зв’язки, щоб врятувати репутацію салону, але це означало, що я могла повернутися до шефа, граючи свою роль до кінця. Моя угода з Максом була простою: я мала взяти нове замовлення, а він обіцяв вивезти Олю за кордон. 

Звісно, мені було страшно. Але цей страх… він нагадував вибір, зі страхом піти до дантиста і видалити хворий зуб, чи терпіти біль довгими годинами…

Я одяглася швидко, відчуваючи, як руки тремтять, коли застібала куртку. Макс зайшов до спальні, тримаючи в руках маленький пристрій — жучок прослуховування. Його обличчя було суворим, але в очах я побачила тривогу. – Прикріпи це під комір, – сказав він тихо, передаючи мені девайс. – Поліція готова. Вони чутимуть усе і прийдуть, якщо щось піде не так. Але ти маєш бути обережною, Міло. Це небезпечно.

Я кивнула, прикріпивши жучок, відчуваючи, як холод металу торкається шкіри. Мої пальці тремтіли, коли я сіла за кермо “Порша” — того самого, який я вкрала, але тепер повернулася до нього як до інструменту, який має допомогти вітлити наш задум. Двигун загудів, і я рушила, відчуваючи, як кожен кілометр наближає мене до шефа. Страх обіймав, як холодні руки, і я не могла відігнати думки про Олю, про те, що станеться, якщо я провалюсь. Очі застилали сльози, але я стримала їх, зосередившись на дорозі.

Раптом телефон завібрував, і я глянула на екран — повідомлення від Олі. Мої пальці затремтіли, коли я відкрила його: 

“Мене прийняли в коледж! Я вилітаю через годину, уявляєш!” Її радість вирвалася крізь рядки, і я відчула, як серце стиснуло від щастя й болю водночас. Вона в безпеці. Макс виконав свою частину угоди вже.... Я усміхнулася, відчуваючи, як радість розливається в грудях. Оля летить. Вона буде вільною. А я... я маю завершити це.

Я в’їхала на подвір’я складу, де шеф чекав мене. “Порш” загальмував, і я відчула, як м’язи напружилися. Подвір’я було порожнім, лише старий ангар і кілька машин у тіні. Я вийшла, відчуваючи, як холодний вітер б’є в обличчя, і побачила його — шефа, високого, з холодними очима, що пронизували мене. Його постать була грізною, і я відчула, як страх знову накочує.

– Вийди з машини, – сказав він, його голос був як скрегіт металу.

Я зробила крок вперед, мої ноги тремтіли, але я слухняно вийшла, тримаючи руки видимими. Жучок під коміром здавався важким, ніби камінь, і я молилася, щоб поліція чула нас. Шеф підійшов ближче, його погляд ковзнув по мені, а потім по авто.

– Гарна робота, – буркнув він, витягнувши руку до ключів. Але щось у його очах змінилося — підозра, гнів, щось темне. Мої нутрощі скрутило, і я відчула, як паніка накочує важкою токсичною хвилею.

Раптом його рука різко опустилася, і я почула звук — гучний, різкий, як тріск ламаної гілки. Біль прошив плече і трохи нижче серця, гострий і пекучий, і я впала на коліна, відчуваючи, як тепло розливається по грудях. 

В його руці димівся пістолет.

Мої очі розширилися, і я дивилася на нього, не вірячи, коли він підняв пістолет знову. Темрява почала поглинати мене, але я почула — виття сирен, далеке, наче крізь вату.

Поліція. Макс. Оля. Мої думки розпливлися, і світ зник у густій непроникній чорноті.