19.1 День другий. Довіра. 

Ми сиділи за столом у їдальні, де сонячне світло, що пробивалося крізь високі вікна, відкидало теплі відблиски на дерев’яну поверхню. Повітря було наповнене ароматом гарячого супу — густого, з овочами й прянощами, — який Макс подав із дивовижною простотою, ніби це було звичною справою. Я тримала ложку в руках, але їжа застрягала в горлі, бо мої думки були десь далеко — у лісі, де я майже втекла, у його очах, де я побачила щось нове. Тиша між нами була гнітючою, але водночас живою, сповненою невисловлених слів, що наче зависли в повітрі. Я ковтнула, відчуваючи, як серце калатало, і наважилася порушити її.

– Що ти хочеш від цих семи днів? – запитала, намагаючись приховати напругу за вдваною легкістю. Я підняла погляд, зустрічаючи його очі — досі загадкові для мене, але тепер із краплиною тепла, що лякала мене більше, ніж його холод раніше. – Чому ти тримаєш мене тут, Максе? Що тобі від мене треба? Чого ти хочеш від цих семи днів?

Він відклав ложку, руки лягли на стіл, і я побачила, як довгі аристократичні пальці стиснулися на мить, ніби він вагався. Потім підняв очі, і його погляд, проникав глибше, ніж я могла витримати.

– Я хочу тебе, Міла, – сказав він тихо, але в його словах була сила, що змусила мене завмерти. – Справжню тебе. Ту, яку я бачу крізь усі твої маски. Сьогодні, коли ти стояла на вулиці, коли ти могла втекти, а повернулася... я побачив нову грань. І вона мені подобається. Ти сильніша, ніж думаєш, і я хочу зрозуміти, хто ти насправді.

Я відчула, як жар заливає щоки. Справжня я? Я не знала, хто це — після років брехні, крадіжок, страху. Руки затремтіли, і я опустила ложку, 

– Ти не знаєш, про що просиш, – прошепотіла я, дивлячись у тарілку, щоб уникнути його погляду. – Я не та, кого ти хочеш бачити.

Він нахилився вперед, його голос став м’якшим, але наполегливішим. – Тоді дай мені шанс дізнатися. Розкажи мені все, Міло. Усе, що приховуєш. Я хочу почути твою правду. А натомість... я розкажу тобі все, що тебе цікавить. Жодних таємниць. Але ти маєш почати перша.

Я завмерла, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Розказати все? Про своє минуле, про біль, про Олю? 

Його погляд — твердий, але сповнений очікування — не давав мені права відступити. Я знала, що це частина його гри, його умов, але водночас у його словах була щирість, яка тягнула мене, як магніт. Я зітхнула, стиснувши кулаки, і почала говорити, слова виривалися з мене, як кров із рани.

– Я... я виросла в пеклі, – почала я, мій голос тремтів, але я не зупинилася. – Мої батьки пили, а ми з Олею — моєю сестрою — залишалися самі. Я крала хліб із крамниці, щоб вона вижила. Це було перше, але не останнє. Іноді, під час особливо сильни запоїв батьків, ми жили в підвалі, де холод проникав крізь стіни, а світ здавався безнадійним. Я вчилася виживати — ламати замки, уникати поліції, красти все, що могла. Але коли Оля захворіла... пневмонія, яка ледь не вбила її... я не мала вибору.

Я зупинилася, сльози текли по щоках, але не стирала їх. Макс сидів мовчки, його очі не відривалися від мене, і я відчула, як його присутність підтримує мене, хоча я ненавиділа себе за це.

– Мафія знайшла мене, – продовжувала я, мій голос ледь чутний. – Вони знали, що я вмію красти, і запропонували угоду. “Роби, що скажемо, і твоя сестра буде в безпеці”. Я погодилася. Перша машина — стара “Тойота” не для заробітку, а для перевірки — була жахом, але я зробила це. Потім були інші. Кожна крадіжка давала гроші на ліки, на їжу, на життя Олі. Але я стала їхньою іграшкою. І коли ти... коли я зустріла тебе, я мусила це продовжити. “Порш” був наказом. Я забрала твою машину, бо не мала вибору.

Після цих слів я відчула, як важкість накочує на мене. Я дивилася на нього, чекаючи осуду, гніву, але його обличчя залишалося спокійним, лише в очах промайнула тінь жалю.

– Це все. – прошепотіла я, відчуваючи, як голос ламається. – Ти хотів правду? Ось вона. Я злодійка, яка продає душу за сестру. І я зрадила тебе, бо мусила.

Він не відповів одразу, тільки нахилився ближче, його голос був тихим, але проникливим. 

– Ти не просто злодійка, Міла, – сказав він. – Ти боролася за свою сестру. І це робить тебе сильною. Але ти права — ти зрадила мене. І я хочу знати, чи можеш ти бути іншою. Не для мафії. Не для сестри. Для себе.

Його слова… кожне з них було ударом…

Для себе? Я не знала, що це означає. Усе моє життя було про виживання, про Олю, про мафію. А він просив мене знайти себе — ту, кого я втратила в підвалах і крадіжках. Я хитнула голову, відчуваючи, як важкість душить мене. – Я не знаю, як, – прошепотіла. – Я не знаю, хто я без усього цього.

Він простягнув руку, його пальці торкнулися моєї, і я відчула тепло, яке контрастувало з холодом у моїй душі.

– Тоді давай дізнаємося разом, – сказав він тихо. – Тепер моя черга. Питай, Міла. Що хочеш знати про мене?

Я подивилася на нього, відчуваючи, як серце калатало, і знала, що це лише початок. Сім днів. День другий. І я вже відчула, що це не просто випробування. Це був шлях до правди — моєї і його.