19. День другий. Довіра. 

Охоронець, мовчазний як статуя, раптом відступив убік, і двері перед мною відчинилися з тихим скрипом. Я завмерла, не вірячи своїм очам, коли свіже повітря ввірвалося в дім, торкаючись мого обличчя, ніби ніжне погладжування. Мої легені, стиснуті тривогою й страхом, жадібно вдихнули на повні груди, і я відчула, як холодна вологість ранкового вітру наповнює мене життям.

Вільна?

Мої ноги самі виштовхнули мене назовні, і я ступила на траву, відчуваючи, як вона м’яко прогинається під ногами, на відміну від холодної підлоги всередині. Я підняла голову, дивлячись на небо — сіре, але відкрите, озирнулась навколо — ліс без стін, без охоронців, — і на мить повірила, що можу бути вільною. Серце калатало, а в грудях накочувала хвиля надії, такої різкої, що я ледь не розплакалася.

Я озирнулася, орієнтуючись у просторі. Двір був оточений високим парканом, але за ним проступали силуети дерев, а десь праворуч, за кущами, я вловила відлуння дороги — траса, що вела геть від цього місця, геть від Макса, від його правил, від мого вироку. Мої ноги затремтіли від бажання втекти. Кожен м’яз у мені напружився, і я зробила крок уперед, відчуваючи, як трава шелестить під ногами. Свобода була так близько — лише кілька хвилин бігу, і я могла б зникнути. Мої думки закрутилися, шукаючи план: дістатися траси, зупинити машину, звично вдати, що я просто мандрівниця, або шукачка пригод. Але тоді я згадала його слова — “Ти знаєш, що буде, якщо ти підеш”. Поліція. Мафія. І Оля, яку я залишу без захисту.

А ще тоді я не виправдаю довіру Макса…

Я зупинилася, відчуваючи, як дихання рветься, а серце розривається між страхом і надією. І раптом щось у мені змінилося — ніби внутрішній голос, тихий, але впертий, прошепотів, що втеча не врятує мене. Я зрадила Макса, зрадила себе, але його слова про шанс, про довіру, вчепилися в мою душу, як гачки. Я повернула голову, дивлячись на будинок — холодний, сучасний, але тепер уже не просто клітку. Це був виклик, який я сама прийняла. Я відчула, як сльози підступають, але стримала їх, роблячи глибокий вдих. Немає ефермої вигаданої мною свободи. Є тільки сім днів, вже навіть шість, за які я повинна щось зрозуміти і змінити. І я повернулася, не до дверей з шафоподібним охоронцем, а просто пішла гуляти поруч з домом, відчуваючи, як трава ковзає під ногами, як вітер грає з моїм волоссям. Кожен крок був важким, але водночас звільняв мене від минулого. Я не втікала. Я залишалася.

Повітря було наповнене запахом землі й сосен, і я йшла повільно, дозволяючи собі відчути момент. Руки розслабилися, і я зупинилася біля куща з дрібними білими квітами, торкаючись їхніх пелюсток. Це було так просто, так людяно, що я на мить забула про мафію, про Олю, про свій біль. Але раптом із-за рогу виїхала машина — чорний седан Макса, блискучий і потужний, як хижак. Чи… як його власник. 

Мої м’язи напружилися, і я відступила, відчуваючи, як зрадливо прискорився пульс. Двері відчинилися, і я побачила Макса. 

Він вийшов, не поспішаючи рушив до мене. Я завмерла, відчуваючи, як холодок біжить по спині. Його очі — глибокі, непроникні — здавалися дзеркалом, у якому я бачила свою вразливість. Я хотіла закричати, сказати, що не витримаю цього, але слова застрягли в горлі. Він зробив крок уперед, і я відчула, як мої ноги тремтять.

– Ти не втекла, – сказав він тихо, його голос був м’яким, але в ньому відчувалася сила. – Я думав, ти спробуєш.

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як сльози підступають, але стримала їх.

– Я подумала про це, – прошепотіла зізнання, дивлячись йому в очі. – Але я повернулася. Не тому, що хочу. А тому, що не знаю, як інакше.

Він кивнув, ніби очікував цього, і його погляд пом’якшав. – Добре, – відповів, наближаючись ще ближче. – Ти зробила вибір. І це перший крок. І перший урок, який ти засвоїла. Довіра — це не завжди погано…

Я відчула, як сльози течуть по щоках, але не стримувала їх. Його слова були як лезо, що різало мою душу, але водночас давали надію, яку я не могла відкинути. Я стояла перед ним, відчуваючи, як вітер грає з моїм волоссям, як трава шелестить під ногами, і знала, що повернення назад не буде. Сім днів. День другий. І я вже відчувала, що це не просто випробування. Це був шлях, який міг або зруйнувати мене, або врятувати.

Він простягнув руку, жестом запрошуючи мене йти за ним до машини. Я вагалася, відчуваючи, як кожна клітина мого тіла протестує, але зробила крок уперед. Мої пальці торкнулися його руки, і я відчула тепло, яке контрастувало з холодом у моїй душі. Ми рушили до седана, і я знала — це лише початок. Але що буде далі?