17. День перший. Продовження

Я стояла посеред вітальні, відчуваючи, як стіни цього сучасного будинку тиснуть на мене, ніби намагаючись увібрати в себе всі мої таємниці. Макс пішов до кухні, залишивши мене саму з моїми думками, і я не змогла всидіти на місці. Мої ноги самі понесли мене по дому, я блукала, ніби шукаючи відповіді на запитання, які роїлися в голові. Що він хоче від мене? Хто він насправді? Чому врятував мене від поліції, чому не здав? Я ковзнула пальцями по гладкій поверхні столу, відчуваючи холод скла, і мої очі металися від одного кута до іншого, жадібно шукаючи хоч якусь зачіпку, що розкрила б для мне Макса.

Будинок був ідеальним у своїй аскетичності — ніби вирізаний з журналу про мінімалізм, де кожна деталь слугувала лише функції, без зайвих емоцій. Стіни були білими, майже стерильними, з кількома великими фотографіями машин, що висіли в металевих рамках. На одній — чорний “Порш”, схожий на той, який я вкрала, блищав під сонячним світлом на треку, ніби готовий рвонути вперед. На іншій — класичний “Мустанг”, його обводи були настільки детальними, що я відчула запах гуми й бензину. Мої пальці торкнулися скла, і я відчула укол болю — це був його світ, світ швидкості й контролю, де я тепер була полонянкою. Але де тут він? Де фото родини, де сувеніри з подорожей, де хоч щось, що розказало б про його душу?

Я рушила далі, до коридору, де полиці були заповнені фігурками автомобілів — маленькими, деталізованими моделями, що стояли в ідеальному порядку. “Феррарі”, “Ламборгіні”, “БМВ” — кожна з них була як трофей, блискуча й недоторкана. Я взяла одну в руки, відчуваючи холод металу, і на мить уявила Макса, як він збирає їх, можливо, у моменти самотності. Але чому? Чи це його пристрасть, чи спосіб сховатися від світу? Мої пальці тремтіли, коли я ставила фігурку назад, боячись зламати хоч щось у цьому ідеальному порядку. Я шукала глибше — відкрила двері до спальні, де ліжко було заправлене з військовою точністю, подушки без єдиної зморшки. На тумбочці — книга про автодизайн, відкрита на сторінці з кресленнями. Нічого особистого. Ніяких фото, ніяких листів, ніяких слідів минулого. Ніби він стер себе з цього місця, залишивши лише оболонку.

Напруга наростала в грудях, як туга пружина, і я відчула, як сльози підступають. Чому він такий загадковий? Чому не дозволяє мені побачити хоч краплю себе? Я блукала з кімнати в кімнату, торкаючись меблів, ніби вони могли розповісти мені те, що він мовчить. Кухня, яку я частково побачила з вітальні — стерильна, з гранітними поверхнями й нержавіючою сталлю, де навіть ножі стояли в ідеальному рядку. Ванна — з великим дзеркалом, де я побачила своє відображення: втомлені очі, розтріпане волосся, обличчя, сповнене страху й розгубленості. Я відвернулася, відчуваючи, як паніка накочує хвилею. Цей дім був як він — красивий, але холодний, повний таємниць, які я не могла розгадати. Я шукала хоч щось — листа, фото, будь-яку зачіпку, що розкрила б його серце. Але нічого. Лише машини, швидкість, контроль. Ніби він ховався за ними, як за щитом.

Годинник на стіні цокав тихо, але в моїй голові це було як грім. День перший тільки починався, а я вже відчувала себе в пастці. Мої думки поверталися до Олі — чи в безпеці вона? Чи знає мій шеф, що я провалилася? Я стиснула кулаки, намагаючись вгамувати тремтіння, і повернулася до вітальні, де сіла на диван, відчуваючи його жорсткість під собою. Макс був десь поруч, я чула його кроки, але він не поспішав. І це лякало мене більше, ніж будь-яка погроза.

Раптом з кухні долинув його голос — спокійний, але владний, як наказ. – Міло, йди сюди.

Я завмерла, відчуваючи, як серце пропустило удар. Просто “іди сюди”?

Це було так просто, так буденно, що я на мить забула про нашу угоду. Але потім згадала — він господар, я повинна слухати. Я встала, ноги здавалися ватними, і пішла на кухню, де запах смаженого бекону заповнив повітря. Макс стояв біля плити, спиною до мене, але я бачила, як він вправно орудує лопаткою. Він сам приготував — омлет з беконом, золотавий і ароматний, що лежав на тарілках. Повернувся до мене і його очі зустрілися з моїми, і я відчула укол — в них не було гніву, лише та сама загадковість, що дратувала мене.

– Сідай, – сказав він, кивнувши на стілець. Я сіла, відчуваючи, як стілець здається надто твердим, і він поставив тарілку переді мною. – Їж. Ти виглядаєш виснаженою.

Я взяла виделку, але мої пальці тремтіли, коли я наколювала шматок омлету. Він сів навпроти, його тарілка була схоже, з іншого набору, і ми їли в тиші, перерваній лише цоканням столових приборів. Омлет був смачним — пухкий, з хрустким беконом, — але кожен ковток застрягав у горлі. Я дивилася на нього, шукаючи відповіді в його обличчі, але він залишався загадковим, його очі уникали моїх, ніби він ховав щось глибше.

– Чому ти такий... закритий? – нарешті вирвалося в мене, коли тиша стала нестерпною. – Я блукала по твоєму дому, але нічого не знайшла. Тільки машини. Хто ти насправді?

— Не обов'язково блукати, аби щось дізнатись, Міло. Люди просто питають. Спробуй.

Він підняв погляд, його усмішка була ледь помітною, але в ній не було тепла. Скоріше — німе засудження. 

Я стиснула виделку міцніше, відчуваючи, як гнів і розгубленість змішуються в мені. Він пригощав мене, годував, але не давав відповідей. Його загадковість була як стіна, яку я не могла пробити, і це лякало мене більше, ніж будь-яка угода. Сім днів. День перший. І я вже відчувала, як втрачаю контроль.

— Отже… я можу питати, що хочу? — наважилась таки. 

— Так, Міло можеш, — відповів спокійно…