16. Відлік пішов. День перший

Відлік пішов. День перший. Ці слова гуділи в моїй голові, як далекий набат, коли машина мчала в місто, залишаючи ангар і мої старі кайдани позаду. Я сиділа на пасажирському сидінні, стиснувши руки на колінах, і відчувала, як кожна хвилина тягне мене глибше в невідомість. Темрява за вікном поглинала все — дерева, поля, мої надії. Мої думки крутилися хаотично, як вихор, і я не могла їх зупинити. Що він задумав? Що чекає на мене ці сім днів? Чи зможу я витримати його погляд, його голос, його владу, знаючи, що зрадила його? Серце калатало, а в грудях наростала важка туга — за Олею, за свободою, за тією частиною себе, яку я втратила в паркінгу.

Макс мовчав, його руки міцно стискали кермо, а профіль був різким під блідим світлом приладової панелі. Він уже не був тим милим хлопцем із салону, з яким я провела ту ніч, повну тепла й ілюзій. Тепер у ньому відчувалася сила, холодна й непохитна, як сталь. Я пам’ятала його руки на моїй талії, його подих на моїй шкірі, але тепер ці спогади різали, як скло. Він набрав по телефону когось, скинув координати — коротко, без зайвих слів, — і рушив уперед, не дивлячись на мене. Я відчувала його присутність, як важкий тягар, і знала, що це лише початок. Сім днів. Мій вирок. Моя надія. Але що він хоче від мене?

Дорога стала рівнішою, і я помітила, як ми наближаємося до міста. Світло вуличних ліхтарів пробивалося крізь темряву, відбиваючись у склі, і я відчула, як м’язи напружилися. Куди ми їдемо? Мої пальці стиснули джинси, нігті вп’ялися в тканину, коли я намагалася вгадати його план. Чи це пастка? Чи він здасть мене мафії після всього? Ні, він би не рятував мене від поліції, якби хотів цього. Але тоді що? Мої думки застрягли на Олі — чи в безпеці вона? Чи знають про мене, що я провалилася? Я стиснула зуби, відчуваючи, як сльози підступають, але стримала їх. Не перед ним. Не тепер.

Машина різко повернула, і ми зупинилися перед високим сучасним будинком. Його фасад був гладким, зі скляними панелями, що відбивали нічне небо, але в ньому не було тепла — лише холодна елегантність. Макс вийшов, кинувши коротке “Йдемо”, і я, змусивши себе рухатися, поспішила за ним. Двері відчинилися з тихим шелестом, і я ступила всередину, відчуваючи, як підлога під ногами здається надто твердою, надто чужою.

Його будинок був сучасним, але аскетичним — мінімалізм, що кричав про контроль. Стіни були голими, лише кілька великих фото машин — “Порш”, “Феррарі”, “Ламборгіні” — висіли в рамках, їхні обводи виблискували під приглушеним світлом. На полицях стояли фігурки автомобілів — деталізовані, ідеальні, як маленькі трофеї. У повітрі витав легкий запах шкіри й металу, і я відчула, як мій подих став важчим. Це був його світ, його царство, і я була тут чужою.

Я зупинилася посеред вітальні, розгублена, відчуваючи, як стіни тиснуть на мене. Мої очі метнулися від одного предмета до іншого, шукаючи хоч якусь зачіпку, але нічого не давало відповіді. Серце калатало, а в голові крутилося одне питання. Я обернулася до нього, мій голос тремтів, коли я нарешті заговорила:

— І що ми будемо робити?

Він стояв біля вікна, дивлячись на місто, його силует був темним проти світла. Потім повільно повернувся, і його погляд уп’явся в мене — глибокий, непроникний.

— Жити, — сказав тихо, але в його словах була сила, що змусила мене завмерти. — Просто жити, Міла. Сім днів. 

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Жити? З ним? Мої думки закрутилися, шукаючи сенс у його словах. Що це означає? Чи це гра? Чи покарання? Я стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті вп’яються в долоні. 

— Жити? — повторила я, мій голос зламався. — Ти хочеш, щоб я… жила тут? Після того, що я зробила?

Він підійшов ближче, його кроки були тихими, але впевненими.

— Так, — відповів він, зупиняючись за крок від мене. — Я хочу, щоб ти була тут. Щоб ти зрозуміла, що таке довіра. Ти зрадила мене, Міла. Але я даю тобі шанс. Сім днів — і ти або доведеш, що можеш бути іншою, або я закінчу це раз і назавжди.

Я відступила, відчуваючи, як спина впирається в стіну. Його слова були як лезо, що різало мою душу. Довіра? Після того, як я напоїла його снодійним, забрала машину, зрадила його? Я дивилася на нього, бачачи в його очах не лише гнів, але й щось інше — надію? Чи це моя уява? Мої сльози підступили, але я стримала їх, стиснувши зуби.

— І якщо я не витримаю? — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стиснулося.

Він усміхнувся, але в його усмішці не було тепла. — Тоді ти знаєш, що буде, — відповів він, повертаючись до вікна. — Але я вірю, що ти сильніша, ніж думаєш. Сьогодні ти просто відпочинеш. Завтра почнемо.

Я стояла, притиснута до стіни, відчуваючи, як мої стіни руйнуються. Його будинок, його правила, його контроль — усе це було новим світом, у якому я мала вижити. Сім днів. День перший. І я не знала, чи зможу пройти цей шлях. Але я знала одне — я маю спробувати. Для себе. І, можливо, для нього.