15. Сім днів

Я сиділа на холодній підлозі ангара, все ще відчуваючи вагу кайданків на зап’ястях, хоча їх уже не було. Макс сидів поруч, його плече торкалося мого, і я відчувала тепло його тіла, яке контрастувало з льодяною пусткою всередині мене. Поліція пішла, їхні кроки давно затихли, але тиша, що настала, була гнітючою, сповненою невисловлених слів. Я дивилася на нього, намагаючись розібрати вираз його обличчя – чи то гнів, чи то щось глибше, – але його очі залишалися загадкою.

Він розкрив кайданки, і я вже думала, що це кінець – що він здасть мене чи взагалі залишить тут, щоб я сама розбиралася зі своїми демонами. Але замість цього він врятував мене. Його слова про “фальшиву тривогу” і “домашню сварку” буквально “відшили” поліцію, але я вже знала, що це був не просто порятунок. Це був борг, який я тепер мусила віддати. І я не помилилася.

Макс повернувся до мене, його погляд впився в мої очі, і я відчула, як стіни, що вже почали тріщати, розсипалися остаточно.

– Ти думала, що я просто відпущу тебе? – сказав він тихо, але в його голосі була сталь, від якої мурашки пробігли по шкірі.

– Ти взяла мою машину, Міла. І тепер у мене є одна умова.

Я завмерла, відчуваючи, як серце калатало в грудях. Умова? Відкрила рот, щоб щось сказати, але він підняв руку, зупиняючи мене.

– Слухай мене, – продовжив він, його голос став нижчим, але впевненим, як наказ. – Ти проведеш зі мною сім днів. І за ці сім днів ти робитимеш те, що я скажу. Нічого кримінального, ніякого насильства, ніякого примусу. Але я буду господарем ситуації. А ти слухатимеш мене. Якщо виконаєш усі мої умови, через сім днів я відпущу тебе. Якщо ні – я викликаю поліцію, і скажу їм, як все було насправді.

Я відчула, як кров відступила від обличчя. Сім днів? З ним? Мої думки закрутилися, шукаючи вихід, але я знала – його немає. Мафія все одно знайде мене, якщо я залишуся сама, а Оля... Оля потребує мене живою. Я стиснула кулаки, намагаючись приховати, як тремтять руки. 

– Я не розумію? – зізналась, дивлячись йому в очі. – Що ти хочеш від мене?

Він усміхнувся, але в його усмішці не було тепла – лише холодна рішучість.

– Ти дізнаєшся з часом, – відповів, підводячись і простягаючи мені руку. – Ти будеш зі мною, слухатимеш мене, і більше нічого. Жодних втеч, жодної брехні. Якщо ти зрадиш мене ще раз, Міла, я вже не буду таким добрим.

Я подивилася на його руку, відчуваючи, як у грудях наростає паніка. Але я знала, що це мій шанс. Шанс вижити, шанс захистити Олю, шанс... зрозуміти його. Я взяла його руку, і його пальці міцно стиснули мої, піднімаючи мене з підлоги. Його дотик був теплим, але в ньому відчувалася сила, яка казала, що він не жартує. Я стояла перед ним, відчуваючи себе беззахисною, як ніколи.

– Сім днів, – повторив він, його погляд не відривався від мого. – І якщо ти витримаєш, я відпущу тебе. Але якщо ні... ти знаєш наслідки.

Я кивнула, відчуваючи, як горло стиснулося. У голові крутилися думки про Олю, про мафію, про те, що я втратила, зрадивши його. Але я не мала права відмовлятися.

– Добре, – прошепотіла я, дивлячись йому в очі. – Сім днів. Але я боюсь, що ти…

Він перервав мене, його усмішка стала ширшою.

– Не бійся. Я не зраджую і не брешу, Міла. Ти вже це зробила за нас обох. Тепер черга грати за моїми правилами.

Він відпустив мою руку і рушив до виходу з ангара, жестом наказуючи мені йти за ним. Я кинула погляд на конверт з грошима, що лежала в кутку, і відчула, як серце стиснулося. Гроші для Олі залишилися тут, а я йшла за ним – у невідомість, де він був господарем, а я – його тінню. Мої ноги рухалися самі, але всередині я кричала. Сім днів. Це був мій вирок і моя надія водночас.

Ми вийшли назовні, і нічнє повітря вдарило в обличчя, холодне й різке. Макс підійшов до своєї машини – іншої, не “Порша”, – і відчинив дверцята.

– Сідай, – сказав він, не дивлячись на мене. Я сіла на пасажирське сидіння, відчуваючи, як кожна клітина мого тіла протестує.

Він сів за кермо, набрав по телефону когось, скинув координати і запустив двигун. 

Ми рушили вперед, залишаючи ангар позаду.

Я дивилася у вікно, де темрява поглинала дорогу, і думала про те, що чекає попереду. Сім днів під його контролем. Що він хоче? Чи зможу я витримати це? Мої думки поверталися до Олі, до мафії, до того, що я втратила. Але я знала одне – я маю вистояти. Для неї. І, можливо, для себе.

Макс мовчав, його руки міцно тримали кермо, а погляд був прикутий до дороги. Тепер він вже не був тим милим хлопцем з салону, з яким ми познайомились і провели ніч на паркінгу. Я відчувала його присутність, його силу, владу над ситуацією. І я знала, що це лише початок. Сім днів – це був мій шанс довести, що я можу бути сильною. Але також це був ризик, який міг зруйнувати мене остаточно.