14. Умова

Я дивилась на Макса, він – на мене. І цей беззвучний діалог наших поглядів електризував повітря, посилаючи напругу в кожен і так до межі натягнутий нерв в моєму тілі і душі. 

Потім він раптом заговорив, і його слова вдарили мене, як грім. Він… зовсім не те говорив, що мав. Геть не те… 

Та і я не так уявляла цю зустріч…

– Ох, хлопці, вибачте, фальшива тривога, – сказав він, його голос був спокійним, але з легким сарказмом. – Ми з дівчиною посварилися, і вона взяла мою машину. Вирішила мене позлити, от же стерво, правда? Але все ок. Просто домашня сварка, не більше.

Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Поліцейські переглянулися, їхні обличчя виражали суміш шоку й роздратування. Сивий офіцер опустив зброю, насупившись, і кинув погляд на Макса. – Ви впевнені? Це серйозне звинувачення, – пробурмотів він, але в його тоні вже відчувалася невизначеність і водночас полегшення.

Макс кивнув, його погляд ковзнув до мене, і на мить я побачила в його очах щось – не гнів, не ненависть, а щось глибше, що я не могла ідентифікувати і зрозуміти.

– Абсолютно впевнений, – відповів він, усміхаючись криво. – Вона любить такі жарти. Правда, Міла?

Я не могла відповісти. Мій голос застряг у горлі, а кайданки здавалися важчими, ніж будь-коли. Поліцейські зашепотіли між собою, а потім сивий офіцер махнув рукою.

– Розберіться самі. Ви зірвали з посту два наряди! Якщо ще раз таке станеться, ми не будемо питати, загримете обоє до вияснення! – вони почали відступати, забравши зброю, і незабаром ангар знову поринув у тишу, лише відлуння їхніх кроків тануло в далині.

Макс підійшов ближче, його тінь нависла надо мною. Я сиділа на підлозі, і дивилася на нього знизу вгору. Його обличчя було напруженим, але в очах танцювали іскри – чи то гніву, чи то чогось іншого. Він нахилився, його подих торкнувся моєї шкіри, і я відчула, як мої стіни, які я так старанно будувала, починають тріщати.

– Ти думала, що я просто відпущу тебе? – прошепотів він, його голос був низьким, майже небезпечним. – Ти взяла мою машину, Міла. 

Я ковтнула, відчуваючи, як сльози підступають знову, але цього разу я не стримала їх.

– Макс, я... – почала я, але слова загубилися. Я не знала, що сказати. Як пояснити, що я зробила це не тому, що хотіла, а тому, що мусила?

Він витягнув ключ від кайданок – звідки він його взяв, я не зрозуміла, надто була розгублена – і розкрив їх. Метал упав на підлогу з глухим стуком, і я потерла зап’ястя, відчуваючи свободу, але також і страх. Макс сів поруч, його плече торкнулося мого, і я відчула тепло, яке колись гріло мене в паркінгу.

– Розкажи мені, – сказав він тихо, дивлячись у далину. – Усе. Я хочу знати, чому ти це зробила.

Я закрила очі, відчуваючи, як сльози течуть по щоках. Я не можу розповісти правду! Про Олю, про мафію, про свій біль. Просто не можу, бо це наразить на небезпеку і його! Але він не збирався чекати. Він хотів дізнатись все тут і зараз!

Однак…

– Окей, не говори. Ти забрала мою машину, дискредитувала мій салон, виставила мене дурнем. Думаєш, я буду чекати, доки ти надумаєш говорити? Ні, Міло, я не чекатиму і не просто так врятував твою гарну зрадливу дупу! В мене є умова. І ти або виконуєш її, або ми їдемо в поліцію…