13. Фатальні зустрічі

Я згадала той день, коли вперше зустріла боса. Це було в підворітті, де я ховалася після чергової крадіжки. Він був високий, з обличчям, що нагадувало кам’яну маску, і його очі пронизували мене наскрізь. “А ти молодець, дівчисько, – сказав він тоді, кидаючи мені пачку грошей. – Але без нас не виживеш”. Я взяла гроші, і з того дня почалося моє падіння. Кожна викрадена машина була кроком глибше в їхній світ, і я знала, що вихід звідти лише один – смерть або зрада. Але я не могла зрадити Олю.

Мої думки перервав звук двигуна за ангаром. Я схопила ніж і притиснулася до стіни, слухаючи, як підходять кроки. Двері відчинилися, і я побачила знайомі силуети – двоє людей боса. Вони не сказали нічого зайвого, лише кивнули на “Порш” і почали перевіряти машину. Я стояла осторонь, відчуваючи, як м’язи напружуються від очікування. Один із них кинув на мене погляд і буркнув: – Чекай оплату і бережи машину. Бос вирішить, коли.

Вони поїхали, залишивши мене саму. Я опустилася на ящик, відчуваючи, як виснаження накочує хвилями. Але відпочити я не могла. Мої думки поверталися до Макса. Я уявляла, як він сидить у своєму офісі, дивиться на записи з камер, бачить мене. І я знала, що він не зупиниться. Він шукатиме мене, і це лякало мене більше, ніж будь-яка погроза мафії.

Я згадала його руки, голос, тепло. І зрозуміла, що вперше в житті відчула щось схоже на… тепло. Не родинне, як до Олі. Інше… Але почуття у моєму світі були смертельною пасткою. Я встала і почала ходити по ангару, намагаючись зібрати себе докупи. Я знала, що маю бути сильною. Для Олі. Для себе. Але чи зможу я вистояти, коли Макс з’явиться? Чи зможу я дивитися йому в очі, знаючи, що зрадила його?

Час тягнувся, і я відчувала, як кожна хвилина важить тонну. Я дивилася на дорогу за ангаром, чекаючи, коли хтось приїде з оплатою. Але замість цього почула звук авто. Серце завмерло. Поліція? Чи це Макс? Я схопила ніж і притиснулася до стіни, готуючись до найгіршого. Але двері відчинилися, і я побачила... ні, це був не Макс. Це були знову люди боса з невеликим пластиковим конвертом папкою.

Я взяла його, відчуваючи, як важкість грошей тисне на руки. Але замість полегшення прийшов новий тягар – я знала, що це не кінець. Мафія не відпустить мене, доки я жива. А Макс... Макс шукатиме мене. І я не знала, що буде далі.

Я сиділа з грошима в руках, відчуваючи, як холод пластику проникає крізь пальці. Гроші – це була моя свобода для Олі, але також і мої кайдани. Я відкрила конверт, перебираючи пачки купюр, і відчула, як у горлі підступає клубок. Кожен папірець був пропитаний кров’ю – чи тою, що я пролила сама, чи тою, що пролили через мене. Я закрила коверт й відкинула його в куток, не бажаючи більше дивитися на це. Мої очі повернулися до “Порш”, і я уявила, як Макс дивиться на нього востаннє.

Я згадала, як ми лежали на капоті, його руки на моїй талії, його подих на моїй шиї. Це був момент, коли я відчула себе живою, але також момент, коли я зрозуміла, що не можу дозволити собі такого. Моя почуття до нього були слабкістю, яку мафія могла використати. І я ненавиділа себе за те, що відчула їх.

Я встала й почала ходити по ангару, намагаючись відігнати ці думки. Але вони не йшли. Чомусь згадала, як у дитинстві грала з Олею в хованки. Вона завжди ховалася погано, сміялася, видаючи себе, а я знаходила її й обіймала. Тоді світ чомусь здавався мені таким простим, але тепер усе змінилося. Тепер я ховалася не від гри, а від самої себе. І Оля... вона не знала, що я роблю заради неї. Я ніколи не сказала їй правду. Вона думала, що я працюю в автосервісі, що мої ночі – це просто довгі зміни, а мої зникнення – відрядження чи підвищення кваліфікації в іншому місті. Власне… останнє було майже правдою. А я... я дозволяла їй жити в ілюзії, бо знала, що вся правда зламає її.

Я сіла на підлогу, спираючись спиною об стіну. Мій ніж лежав поруч, і я крутила його в руках, відчуваючи, як холод металу заспокоює. Я думала про Макса. Чи шукає він мене? Чи ненавидить? Я уявляла, як він сидить у своєму офісі, дивиться на записи з камер, бачить мене. І я знала, що він не здасться. Він був не з тих, хто відступає. Але я... я не знала, чи хочу, щоб він мене знайшов.

Час тягнувся, і я відчувала, як напруга росте. Кожен звук за ангаром змушував мене здригатися, кожен тінь – перевіряти ніж. Я знала, що мафія може повернутися, але не знала, коли. Мої думки поверталися до Макса. Чи прокинувся він уже? Чи зрозумів, що я зробила? Чи ненавидить мене? Я закрила очі, намагаючись уявити його обличчя, але замість цього побачила лише темряву паркінгу, де ми були разом. І цей образ рвав мене на шматки.

Я знала, що маю бути сильною. Для Олі. Для себе. Але чи зможу я вистояти, коли Макс з’явиться? Чи зможу я дивитися йому в очі, знаючи, що зрадила його? Я не знала відповіді. Але знала одне – моя боротьба тільки починається. І я маю бути готова до всього.

Я дивилася на валізу з грошима, відчуваючи, як кожна пачка важить на моїй совісті. Я уявляла, як Оля посміхається, але ця посмішка коштувала мені душі. Я знала, що мафія не зупиниться на “Порші”. Вони вимагатимуть більше – завжди більше. І я... я не знала, чи вистачить у мене сил бодай колись відмовити.

Я піднялася й підійшла до дверей ангара, відчинивши їх трохи, щоб подихати свіжим повітрям. Ніч була тихою, лише вітер гойдав дерева, і я відчувала, як холод заспокоює мою розпечену шкіру. Я думала про Макса. Про те, як його очі дивилися на мене в темряві, про те, як його голос називав моє ім’я. 

Я сиділа на холодній підлозі ангара, втупившись у валізу з грошима, коли виснаження нарешті перемогло. Очі важчали, а тіло, знесилене напругою й емоціями, здалося. Я всунулася в “Порш”, — і, згорнувшись на задньому сидінні, дозволила собі провалитися в сон. Сон був важким, сповненим тіней, спогадів та привідів минулого. панель приладів мяко блимала, розриваючи темряву і не даючи мені злякати мене минулим.