12. Спогади

Я згадала той день, коли Оля вперше захворіла. Їй було п’ять, а мені — чотирнадцять. Ми сиділи в тій самій холодній квартирі, де вікна були забиті фанерою, а опалення давно відключене. Її обличчя було гарячим, очі – запалими, а я тримала її за руку, обіцяючи, що все буде добре. Але я брехала. У нас не було грошей на лікаря, не було їжі, не було надії. Тоді я вперше пішла красти – маленька булочка з крамниці стала моїм першим злочином. Продавчиня не помітила, але я відчувала себе винною цілий тиждень. А потім я звикла. З кожним разом крадіжки ставали більшими, а совість – тихішою.

Коли Оля захворіла серйозно – пневмонія, що ледь не забрала її життя, – я звернулася до місцевих бандитів. Вони знали про мою репутацію в підворітнях, знали, що я можу бути корисною.

“Візьми цю машину, і ми дамо тобі гроші на ліки”, – сказали вони. Я погодилася, не думаючи про наслідки. Але наслідки прийшли. Кожна нова викрадена машина прив’язувала мене до них міцніше, і я стала їхньою тінню – тихою, непомітною, але незамінною. Оля одужала, але ціна була занадто високою. Я втратила свободу, втратила себе.

База, де я тепер сиділа, була моїм притулком і в’язницею водночас. Цей ангар стояв на краю лісу вже десятиліттями, його стіни були покриті іржею, а дах протікав під час дощу. Я знала кожну тріщину, кожен кущ навколо, бо ховалася тут десятки разів. Щоправда, приганяла авто завжди з інших міст, іншими дорогами, і це було значно безпечніше.

Але цього разу все було інакше. “Порш” стояв посередині, його блискучий корпус контрастував із брудною підлогою, і я відчувала, як він нагадує мені про Макса. Його запах, його голос – все це було тут, у моїй голові, і я не могла від цього втекти.

Я підійшла до машини ще раз, відкрила дверцята й сіла на водійське сидіння. Кермо все ще зберігало тепло моїх рук, і я закрила очі, уявляючи, як ми з Максом їхали б кудись разом – не як викрадачка й жертва, а як двоє людей, які просто хочуть бути щасливими. Але це була мрія, яку я не могла дозволити собі мати. Моя реальність – це брудні угоди, погрози й страх за Олю. Я знала, що якщо мафія дізнається про мої почуття до Макса, вони використають це проти мене. А я не могла ризикувати сестрою.

Телефон задзвенів знову, і я різко схопила його, чекаючи чергового наказу. Але цього разу це була Оля. Її голос був тихим, але радісним. – Мілка, ти де? Я хвилююся, – сказала вона, і я відчула, як серце стиснулося.

– Усе гаразд, Олю, – збрехала я, намагаючись, аби голос звучав спокійно. – Просто на роботі. У відрядження послали, затримаюсь на пару днів. А так все ок.

Вона засміялася, і цей звук був як сонячне проміння в моїй темряві. – Добре, тільки обережно, гаразд? Я тебе люблю.

– І я тебе, – прошепотіла, відчуваючи, як сльози знову підступають. Я кинула телефон на сидіння і закрила обличчя руками. Оля була моїм світлом і сенсом життя, але вона не знала, якою ціною я робила все, аби вона мала достойне житло і змогу вчитись в універі. І я ніколи не скажу їй правду… це буде правильно. 

Час тягнувся, і я відчувала, як напруга росте. Кожен звук за ангаром змушував здригатися, кожна тінь – перевіряти ніж. Я знала, що мафія пришле когось, але не знала, коли. Мої думки поверталися до Макса. Чи шукає він мене? Чи ненавидить? Я уявляла, як він прокидається в “Тойоті”, як охорона кричить йому про зникнення “Порша”, як він дивиться на порожнє місце, де ще годину тому була я. І я знала, що він не здасться. Він був не з тих, хто відступає.

Я піднялася і почала ходити по ангару, намагаючись розвіяти тривогу. Мої кроки відлунювали від стін, і я відчувала, як кожна хвилина тягне мене ближче до невідомості. Я думала про своє життя – про підвал, де я вижила завдяки силі волі, про Олю, яку рятувала ціною себе, про Макса, який дав мені надію, а потім забрав її. І я зрозуміла, що стою на роздоріжжі. Одне рішення – залишитися з мафією, виконувати їхні накази, захищати Олю. Інше – спробувати втекти, знайти Макса, почати з чистого аркуша. Але перше було реальністю, а друге – мрією.

Я зупинилася біля “Порша” і торкнулася його капоту. Він був холодним, як моя душа. Але десь глибоко всередині я все ще відчувала тепло, яке залишив Макс. І я знала, що, як би боляче не було, я маю йти далі. Для Олі. Для себе. Але чи зможу я коли-небудь забути його? Чи зможу я коли-небудь простити себе?