11. Важке чекання

Я сіла на старий ящик у кутку, діставши з кишені пачку сигарет. Руки тремтіли, коли я натискала на кнопку запальнички, і перший ковток диму обпік горло. Я дивилася на “Порш”, думаючи про Макса. Він прокинеться, зрозуміє, що я зробила, і, можливо, зненавидить мене. А може, і ні. Може, він шукатиме мене самостійно, аби не потрапити за грати чи не отримати штраф, який йому не виплатити пожиттєво.

Але я знала – якщо він мене знайде, це не буде щасливим кінцем. Це буде або мій кінець, або його. Мафія не пробачить, якщо я зламаю правила.

Чомусь тут, в цьому закинутому і пропахлому олією кусневі світу, прийшли непрохані спогади з минулого.

Я згадала, як усе ускладнилося. Після того, як я нарешті втекла з підвалу в дитинстві, я навчалася виживати. Крала їжу, вчилася ламати замки, уникала поліції. 

А потім, коли від друзів з двору я дізналась, що Оля захворіла, і мені потрібні були гроші на ліки, я знову звернулася до них. Вони дали мені шанс, але змусили платити сповна. Кожна викрадена машина була кроком до її порятунку, але також кроком глибше в їхню пастку. І тепер, коли я сиділа в цьому холодному ангарі, я відчувала, що дійшла до краю…

Телефон завібрував, і я різко піднялася, кидаючи недопалок на підлогу. Це був бос.

– Що? – буркнула, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

– Машина на базі? – його тон був різким, як завжди.

– Так, – відповіла я, кидаючи погляд на “Порш”. – Стоїть, чекає твоїх людей.

– Добре. Сиди там скільки треба і не рипайся, – сказав і кинув трубку, не давши мені шансу щось додати. Я стиснула телефон, відчуваючи, як гнів і безпорадність зливаються в одну важку кулю в грудях. Я знала, що чекати доведеться довго, і ця думка лише погіршувала мій стан.

Я сіла назад на ящик, закривши очі. У голові крутилися спогади – Макс, його посмішка, слова про те, що він буде моїм світлом. Я сміялася з цього тоді, але тепер розуміла, що він справді був світлом, яке я не могла дозволити собі прийняти. Сльози давно висохли, але біль залишався, глибокий і ріжучий. Я знала, що наступного разу, коли побачу його, ми будемо вже не випадковими коханцями, а ворогами. І я ненавиділа себе за те, що сама до цього довела.

Час тягнувся надто повільно. Я чула, як десь за ангаром шарудить торішнє листя, і це змушувало мене напружуватися, очікуючи будь-якої небезпеки. Я дістала ніж із кишені – маленький, але гострий, який завжди носила з собою. Він був моїм єдиним захистом у цьому світі, де довіра була розкішшю, яку я не могла собі дозволити. Я крутила його в руках, думаючи про Олю. Її посмішка, голос і безпорадність – все це тримало на плаву. Але чи варте це мого життя? Чи варте це зради Макса?

Я знала відповідь, але не хотіла її визнавати. Мафія не відпустить мене ніколи. Кожна викрадена машина прив’язувала мене до них міцніше, і я була заручницею власних обіцянок. Але в глибині душі я мріяла про інше життя – де я могла б бути просто Мілою, а не тінню, яка краде й тікає. Макс дав мені відчути це, і тепер, коли я втратила його, цей біль був більшим, ніж усі рани, які я отримала за роки.

Я піднялася і підійшла до “Порша”, торкаючись його капоту. Він був холодним, але я уявила, як ми з Максом лежали на ньому, його руки на моїй талії, його подих на моїй шкірі. Це було як ножем по серцю. Я відвернулася, відчуваючи, як сльози знову підступають. Але цього разу я не дозволила їм вирватися. Я мала бути сильною. Для Олі. Для себе. Але чи могла я бути сильною, коли частина мене залишилася з ним?

Я сіла на підлогу, спираючись спиною об стіну ангара. Телефон лежав поруч, мовчазний, але я знала, що бос зателефонує, коли буде готовий. А поки я чекала, мої думки поверталися до Макса. Чи прокинувся він уже? Чи зрозумів, що я зробила? Чи ненавидить мене? Я закрила очі, намагаючись уявити його обличчя, але замість цього побачила лише темряву паркінгу, де ми були разом. І цей образ рвав мене на шматки.

Я не знала, скільки часу минуло, коли почула звук двигуна за ангаром. Серце закалатало, і я схопила ніж, готуючись до найгіршого. Але це були вони – люди боса. Двоє чоловіків у темному увійшли всередину, їхні обличчя були похмурими, очі – холодними. Один із них кинув погляд на “Порш” і кивнув.

– Гарна робота, – буркнув він, не дивлячись на мене. – Оплата буде, коли бос вирішить. Чекай. Ми привезли тобі продукти і теплий одяг. Машина надто помітна, як з іншими – не вийде. Бос просив тебе послідкувати за нею тут, доки все стихне. 

Вони поставили на землю пакети й пішли, залишивши мене саму з машиною й моїми думками. Я опустила ніж, відчуваючи, як напруга повільно спадає. Але замість полегшення прийшов новий тягар – я зробила це. Знову. І кожен раз я втрачала частину себе. Макс був лише початком, але я знала, що це не кінець. Мафія не відпустить мене, доки я жива. А я... я не знала, чи хочу жити в такому світі.

Я сіла на ящик, дивлячись на “Порш”, і вперше за довгий час дозволила собі заплакати. Сльози текли тихо, беззвучно, і я не стримувала їх. Це був мій біль, моя зрада, моя боротьба. І я знала, що наступного разу, коли побачу Макса, я маю бути готовою. Бо він або врятує мене, або знищить. А я... я все ще не знала, чого хочу сама.