10. Не твоє діло

Я гнала свій трофей крізь ранок, що тільки входив в свої права, і двигун ревів, ніби відлунюючи мій внутрішній хаос. Швидкість заспокоювала – холодне скло вітрового вікна, світанок, вузька смуга дороги…

За містом траса стала вужчою, обабіч проступали силуети дерев, а десь попереду на навігаторі телефону маячила база – занедбаний склад, де я могла сховати машину до тих пір, поки люди мого боса не заберуть її. Пальці стиснули кермо так сильно, що кісточки побіліли, а погляд – прикутий до дороги, але думки розбігалися, як тіні в темряві.

Я не мала права відчувати цього – щемливого болю в грудях, тепла, що все ще залишилося від його дотику.

Макс.

Його ім’я спливло в голові, як небажаний гість, і я різко стиснула зуби, намагаючись відігнати його. Але не встигла. Раптово очі запекли, і сльози, несподівані й зрадницькі, холодними струмками покотились по розпаленій адреналіном шкірі щік.

Я вдарила кулаком по керму, змушуючи себе дихати глибше. – Чорт забирай, Міла, тримай себе в руках! – прошипіла сама собі, але голос тремтів, і це лише сильніше дратувало. 

Я не плакала. Ще з тих пір, як була дитиною, замкненою в підвалі, коли світ здавався безнадійним. А тепер? Через нього? Через цього чоловіка, якого я зрадила, напоївши снодійним і забравши його машину?

Сльози текли, незважаючи на лють, і я ввімкнула поворотник, з’їжджаючи на узбіччя, щоб зупинитися. Погоні не було. Мене б попередили. І це трохи дивувало.

Двигун стих, і в салоні запанувала тиша, яку переривало лише моє важке дихання. Я витерла обличчя долонею, відчуваючи солоний присмак на губах, і глянула в дзеркало. Очі були червоними, але погляд – все ще твердим. Я не могла дозволити собі слабкість. Не тепер. Не коли сестра залежала від мене, не коли мене і її тримали мене на гачку. Але чому це так боліло? Чому його сонне обличчя, його теплі руки, його голос – не виходили з голови?

Я дістала телефон із кишені куртки, пальці тремтіли, коли натискала на номер боса. Гудки здавалися вічністю, і я змусила себе дихати рівно, готуючись до його грубого тону. Нарешті він відповів, його голос був як скрегіт металу та склі. – Що тобі? – буркнув він, і я відчула, як мої плечі напружилися.

– Я виконала завдання, – сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав твердо, хоча всередині все тремтіло. – Об'єкт у мене. Коли твої люди заберуть машину і привезуть оплату?

Він пирхнув– коротко, зневажливо, і це вдарило по мені, як ляпас. – Це поки не твоя справа, мала, – відрізав він. – Зажени об'єкт туди, де маєш, і сиди чекай! Розумію, що ти рознервувалась, але не твоє діло, коли й як. Виконала – молодець, тепер мовчи.

Я стиснула телефон так сильно, що нігті вп’ялися в долоню. Рознервувалася? Він не мав права так говорити. Але я знала – сперечатися з ним марно. Він був царем цього пекла, а я – лише пішаком, який виконує накази.

– Добре, – прошепотіла, кидаючи погляд на дорогу. – Але оплата має бути вчасно. Ти знаєш, що мені потрібно.

Він знову пирхнув і кинув трубку, залишивши мене саму з моїми думками. Я кинула телефон на пасажирське сидіння і запустила двигун. “Порш” заревів, і я знову рушила вперед, відчуваючи, як сльози повільно висихають на щоках. База була вже близько – старий склад на околиці, оточений лісом, куди ніхто не заглядатиме. Я знала це місце, як свої п’ять пальців. Там я ховала машини десятки разів, але цього разу все було інакше. Цього разу я відчувала себе брудною, ніби зрада Макса лишила на мені пляму, яку не змити.

Дорога петляла між деревами, і я згадала, як усе почалося. Я була тоді маленькою – п’ять чи шість років, не більше. Мама лежала на дивані, напівжива від дешевого вина, а тато зник десь із черговою подругою. Сестра, маленька Оля, плакала від голоду, і я, змушена бути старшою, рилася в смітниках, шукаючи хоч щось їстівне. Тоді я вперше зрозуміла, що ніхто не врятує нас, крім мене. А потім прийшли вони – люди в темних костюмах, з холодними поглядами, і запропонували угоду. “Роби, що скажемо, і твоя сестра буде в безпеці”.

Спочатку я мала просто проникати на закриті стоянки і відкривати авто. Всього цього мене ретельно навчали… 

Я не мала вибору. Перша машина, яку я викрала сама, була стара “Корола” – тремтячими руками я зламала її замок, а серце калатало так, що я ледь не знепритомніла. З того дня я стала їхньою іграшкою, їхньою тінню, яка краде й тікає.

Але Макс…

Він був іншим ніж всі чоловіки в моєму житті. Його руки, голос, що грів мене в темряві паркінгу, довіра – все це зруйнувало мої стіни. які я так довго будувала. 

Я ненавиділа себе за те, що відчула до нього щось. Ненавиділа за те, що поцілунки, якими я намагалася його приспати, стали для мене не просто інструментом, а моментом слабкості. Я відкинула ці думки, зосередившись на дорозі. База вже виднілася попереду – старий ангар із проржавілим дахом, оточений кущами й бур’янами. Я загнала “Порш” усередину, вимкнула двигун і вийшла, відчуваючи, як холодний вітер б’є в обличчя.

Ми з авто були страшенно чужорідні тут. Як фарфоровий посуд в доісторичній печері. 

Склад був порожній, лише запах старої олії та пилу витав у повітрі. Я обійшла машину, перевіряючи, чи немає подряпин, знала, що мій бос не пробачить навіть найменшого дефекту.

Пальці ковзнули по гладкому капоту, і я на мить уявила, як ми з Максом лежали на ньому, його дотики, його тепло. Сльози знову підступили, але я різко втерла їх, гніваючись на себе. Я не мала права це відчувати. Я не могла дозволити собі любити. Любов була для тих, хто живе в безпеці, а я жила в тіні, де кожен день міг стати останнім…