9. Доброго ранку, чорт забирай!

Макс 

Я спав, і сон вперше за багато днів був таким солодким, що я не хотів прокидатися. У ньому був на березі річки, де вода тихо лизала берег, а сонце ласкаво гріло мою шкіру. Пташки співали десь у кронах дерев, їхні трелі спочатку були ніжними, як шепіт вітру, але з кожною миттю голосніше, настирливіше, ніби кликали мене кудись. Я відчував запах трави й свіжого повітря, і десь глибоко в душі було спокійно – вперше за довгий час. Але раптом хтось схопив мене за плечі, і сон розлетівся на шматки. Голос, різкий і наполегливий, пронизав тишу: “Максиме Леонідовичу, прокиньтесь!”

Я розплющив очі, і темрява “Тойоти” вдарила мене, як грім. Серце калатало, а в голові гуділо від раптового пробудження. Переді мною стояв Сергій, один із моїх продавців, і широко розплющені, перелякані на пів-лиця очі явно говорили про те, що щось сталося… Я потер обличчя, намагаючись зібрати думки, і згадати, що було вчора. Голова гула так, наче я надто багато випив. Але я не пив…

Згадав.

Мілу, Порш, підземний закритий паркінг салону і ніч… І солодкі губи з присмаком кориці і меду…

В принципі, шок Сержа можна зрозуміти – власник салону Максим Леонідович, той, хто збудував його з нуля, ризикуючи всім, зараз помятий, наче після доброї гулянки, спить на розкладеному сидінні “Тойоти”, наче безхатько. 

– Що сталося? – прохрипів, сідаючи. Чорт, я досі відчув смак губ Міли, хоч вона і зникла. Сергій нервово переступив із ноги на ногу, тримаючи в руках ключі.

– Максиме Леонідовичу, “Порш” зник! Сигналізація мовчить, а картка-перепустка... вона не в кишені. Хтось був тут, поки ми спали! – Його слова вдарили, як грім, і я кинув погляд на місце, де вона лежала поруч зі мною. Порожньо. Ранковий холод пробрав до кісток, мене, коли я зрозумів – вона пішла. І забрала частину мене, про яку я навіть не здогадувався.

Але звісно, це ще були не всі сюрпризи. 

Я потер скроні, намагаючись розвіяти туман у голові, що залишився від сну й раптового пробудження. 

– Серже, що сталося? Як, до біса, зник “Порш”? – прохрипів я, вибираючись із розкладеного сидіння “Тойоти”. М’язи затерпли, і я відчув холод металу, що контрастував із теплом, яке в салоні Тойоти все ще пахло нею.

Він нервово потер потилицю, кидаючи погляд на порожнє місце, де мала стояти машина. – Максиме Леонідовичу, я бачив її сам. Якась світловолоса дамочка була за кермом. Вона якось відкрила його – сигналізація не спрацювала, ніби знала код. Щойно відчинили паркінг, вона вилетіла геть, як стріла. Я навіть не встиг добігти до воріт!

Світловолоса…

Мої думки закрутилися зі швидкістю колеса. яке крутить якийсь шалений хом’як.

Міла. Її русяве з мідним відтінком волосся, яке вибивалося з хвоста, її руки на кермі – усе сходилося. Але як? І чому? Я стиснув щелепу, відчуваючи, як гнів змішується з болем. А потім Сергій кинув погляд на мене, і його тон змінився.

– А що ви тут робили, Максиме Леонідовичу? – запитав він, примруживши очі. – І… я викличу поліцію?

Я застогнав, вибираючись із машини повністю, і мої ноги вп’ялися в холодну підлогу паркінгу. Поліція. Це було б логічно – “Порш” вартий вісх авто в цьому салоні разом узятих, а я, як власник салону, мав би кинути всі сили на його повернення. Але щось у мені завмерло. Її обличчя, поцілунки, тремтячі пальці на моїй сорочці – усе це не давало мені діяти. Не зараз.

– Поки поліцію не треба, – сказав різко, уникаючи погляду Сергія. – Дай мені годину. Я розберуся. А ти перевір камери – якщо щось є, принеси мені записи.

Він кивнув, хоч і здивовано, і відійшов, залишивши мене самого посеред паркінгу. Я стояв, дивлячись на порожнє місце, де був “Порш”, і відчував, як у грудях росте порожнеча. Вона забрала машину. Але чому я відчував, що втратив щось більше?