8. Чи можна врятувати тих, кого зламали? 

Тиша в темряві паркінгу стала густим, пульсуючим простором, де кожен наш подих зливався в один ритм. Його слова про те, що він не втримається, зависли між нами, як спокуса, від якої я не могла відірватися. Мої пальці все ще трималися за його ланцюжок, і я відчула, як руки на моїй талії злегка посунулися, знову притягуючи мене ближче. Я не могла бачити його очі, але відчувала жар тіла, і це підштовхувало вперед. Мої губи знайшли його знову, цього разу з новим витком відчайдушної сміливості – повільно, але з голодом, який я вже не могла приховати. Його поцілунок був відповіддю з такою ж пристрастю. Коли його язик ледь торкнувся мого, посилаючи хвилі тепла по всьому тілу, я відчула, як  руки ковзнули під мою куртку, пальці ледь доторкнулися до шкіри на моїй талії, і це було як електричний розряд, що змусив зітхнути в його губи.

Ми рухалися майже несвідомо, ніби темрява вела нас. Його руки повільно спрямовували мене назад, і я відчула холодний метал капоту під спиною. Гладка поверхня в контрасті з теплом його тіла, що притиснулося до мене, зробила відчуття надто гострими, надто сильними, до знемоги сильним. Я обійняла ногами його стегна, дозволяючи стати ближче. Поцілунки стали глибшими, і його губи ковзнули до мого підборіддя, потім до шиї, де подих гарячим струменем лоскотав мою шкіру, змушуючи вигнутися до нього. Я запустила пальці в розкуйовджене волосся, притягуючи його ближче, і відчула, як щетина легенько дряпала мою шкіру, додаючи гостроти до цього спокусливого дотику.

Моє тіло реагувало на нього, як ніколи раніше – кожен рух, кожен подих змушував палати. Холод капота під собою підкреслював жар, що йшов від його рук, які тепер лежали на моїх стегнах, міцно, але ніжно, ніби він боявся зайти надто далеко. Мої пальці спустилися до його сорочки, обережно розстебнувши ще один гудзик, і я відчула гладку, гарячу шкіру його грудей під долонями. Боже, я хотіла зробити це, щойно побачила його вперше!

Його серце билося швидко, і це розуміння – що він так само втрачений у цьому моменті, як і я, – змусило мене задихнутись від бажання. Притиснулася до нього сильніше, мої губи знайшли його знову, і поцілунок став майже нестримним – глибоким, голодним, з ледь чутним стогоном, що вирвався з мого горла. Капот під нами був холодним, але його тіло, його руки, його подих – усе це було вогнем, що поглинав мене, і я не хотіла, щоб цей жар коли-небудь згасав…

Я бажала цього чоловіка більше за все в моєму житті. Хоча ні... Не так. Я бажала його більше за саме життя...

***

– Ти не з тих, хто захоплюється просто потужністю, – сказав він. – Тобі важлива історія. – сказав він, щойно ми повернули собі здатність відчувати ще щось, крім невимовного, майже нестерпного у своїй силі бажання.
– Так? – перепитала, тонучи в гіркоті розуміння, наскільки ж він помиляється в мені.
– У тебе аура людини, яка не шукає блиску, а шукає сенс.

І мене це вбило просто на місці. Не через слова – через те, як він це сказав. Без флірту, без гри. З якоюсь глибокою тишею між кожною буквою.

Я провела пальцями по його животу під знову застебнутою клятою сорочкою!.

– Вона… жива. – кивнула в бік машини, знаючи, що він не побачить, але відчує.
– Так, – погодився він. – І з нею треба мати терпіння. Як і з людьми, яких хтось колись зламав.

Я не відповіла. Просто дивилася в темряву, ковтаючи раптову спрагу в горлі.

– А ти, часто рятуєш тих, кого ламають?

– Не часто. Але коли бачу, що людина варта цього – не вагаюся.

Я різко змовкла, намагаючись зупинити цей обвал всередині. Це вже не просто симпатія. Це… загроза.

Я лежала на холодному капоті “Тойоти”, яка стала пристанню для нашого нестримного бажання кілька митей тому, все ще відчуваючи тепло його тіла, що щойно було так близько, і мої пальці тремтіли, коли я провела ними по губах, ніби намагаючись стерти сліди його поцілунків. Подих був нерівним, серце калатало, і я знала – я зайшла надто далеко. Цей жар, ця пристрасть, і Макс – усе це затягнуло мене глибше, ніж я могла дозволити. Я завжди тримала контроль, завжди знала, куди йду, але тепер, у цій темряві, я відчувала, як мої стіни розсипаються. Викрадення машин – це не просто гра для мене. Це було виживанням, коли я, маленька дівчинка з проблемної сім’ї, мусила рятувати свою молодшу сестру від голоду й дитячого будинку, через який пройшла сама. Одного разу я попалася на гачок місцевої мафії, і з того дня стала їхнім пішаком, змушена красти, щоб викупити її безпеку. Але тут, з ним, я на мить забула про це – і це лякало мене більше, ніж будь-який їхній наказ.

А наказ був простим – вранці я мала пригнати чорний “Порше” і отримати гроші та документи. Досі я не провалила жодного завдання, і дуже іронічно складалось, що зависла я на тому, яке мало стати останнім та моєю перепусткою в нормальне життя… 

Темрява паркінгу обіймала нас, як важкий плед, а тиша була сповнена теплом, що все ще лишився між мною та Максом. Вперше за десяток років я не боялась темряви. Однак радіти цьому було не варто бо після того, що я  мушу зробити, темрява нагадуватиме не лише панічний страх вогкого підвалу, а й біль провини і своєрідної зради… 

Його руки лежали на моїй талії, і я відчувала, як його серце б’ється під моєю долонею, коли ми стояли біля “Порша”. Але в голові вже крутилися думки – холодні, різкі, як леза. Я знала, що не можу дозволити собі загубитися в цьому моменті. Близькість і хвиля насолоди від неї повільно відступала, поступаючись місцем холодному розуму. 

– Слухай, – сказав він тихо, відступивши на крок, але не відпускаючи мене. Його голос був хрипким, але м’яким, ніби він боявся зламати те, що між нами. – Ми застрягли тут до ранку. Чому б не поспати? Мене просто капец, як тягне в сон. Я знаю, що це не п’ятизірковий готель, але... – Він кивнув у бік іншої машини, “Тойоти”, на капоті якої ми…