6. 1. У нас є час 

Темрява паркінгу була як той підвал – холодна, густа, наповнена спогадами, від яких я тікала роками. Запахи вологи, цвілі – їх тут не було, але я відчувала, ніби вони просочилися в мою шкіру ще в дитинстві. Шкряботіння, скрипи в темряві, – усе це поверталося, і я стиснула руку Макса так сильно, що мої нігті, напевно, залишили сліди на його шкірі.

Але він не відсмикнувся.

Не відступив.

Застигнувши від напливу контрастних відчуттів, я боялась дихати. Я вже дуже давно не відчувала себе настільки… дивно. Та ще й в темряві… За десять років я змінила десятки зйомних квартир, і лише одне в усіх їх було незмінне – гарне нічне освітлення і еко-флоу, на випадок блекауту.

Саме вона була моїм другом і захистом від темряві. Бо ж, щойно світло згасало – першими приходили запахи. Вологи, цвілі, вічно-мокрої глини зі стіни підвалу, по якій темними щупальцями розповзались патьоки від несправного водостоку… 

Потім – приходили звуки. Я досі не знаю, де в тому клятому підвалі могли братись звуки? Шкряботіння, скрипи, наче якась величезна істота важко повертається у сні, а щойно прокинеться – проковтне мене всю. Я знала, хто вона. Її звали – мій Страх… І лише надзусиллями 5-6-7-10-річної дитини – мене – він ніколи не прокидався остаточно… І я чекала, доки світло просочиться крізь щілину в дверях, через які в підвал зазирають і питають, чи добре я подумала про свою поведінку...

А іноді воно не просочувалось аж до ранку... 

– Ти злишся на мене? – голос Макса нагадував зелені світлодіоди на моїй еко-флоу – так само заспокоював, і, як ін'єкція обезболюючого в зболілий м'яз – говорив, що зараз, ось ще трішки – і полегшає. 

Ті світлодіоди були моїм порятунком у безсонні ночі, коли я боялася заплющити очі. Але зараз замість еко-флоу був Макс, і його голос діяв сильніше, ніж будь-яке світло. – Це я винен, що ми застрягли. Але... знаєш, я радий, що це сталося.

Я вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в грудях. Його слова повільно, але впевнено розчиняли мій страх. Я відчула, як рука, що обіймала мене, стала теплішою, міцнішою, ніби він намагався втримати не лише мене, а й зібрати докупи усі мої розбиті шматочки.

– Я не злюся, – прошепотіла, і мій голос був хрипким, майже чужим. – Просто... темрява. Вона завжди повертається.

Він не відповів одразу. Замість цього друга рука обережно лягла на мою, ту, що стискала його зап’ястя. Дотик був ніжним, ніби він боявся мене зламати.

– Буду твоїм світлом, Міла, – сказав тихо, і в голосі було стільки тепла, що я відчула, як мої стіни тріскаються остаточно. – Поки ти тут, зі мною, вона тебе не дістане.

Я повернула голову, хоча в темряві не могла бачити його обличчя. Але відчувала – його подих, тепло, запах, той дерев’яний із ноткою цитрусу, сандала і мастила, що вже став для мене небезпечною залежністю. І в ту мить щось у мені змінилося. Страх, який досі стискав горло, відступив, поступившись місцем іншому почуттю – гарячому, пульсуючому, такому живому, що я ледь не задихнулася від нього.

Я не думала. Не планувала.

Мої руки, які щойно тремтіли від страху, потягнулися до його сорочки, і я притягнула його до себе. Наші губи зустрілися в темряві, і цього разу поцілунок був не різким, не відчайдушним, а глибоким, повільним, ніби ми намагалися розчинитися одне в одному. Його губи були гарячими, з легким присмаком кави, і я відчула, як рука ковзнула до моєї талії, притягуючи мене ближче.

Темрява, яка щойно лякала мене, тепер стала союзником. Вона ховала нас від усього світу, і в цій чорноті не було нічого, крім нас двох. Якщо ніхто нічого не бачить, то цього ж немає, правда? 

Його пальці заплуталися в моєму волоссі, обережно, але з якоюсь жадібною ніжністю, і я відчула, як серце б’ється в унісон із його. Мої руки ковзнули по його грудях, відчуваючи, як м’язи напружилися під тонкою тканиною сорочки. Його подих став важчим, і кожен дотик – до  шиї, до спини – залишав по собі гарячий слід, ніби він малював карту на моїй шкірі.

– Міла, – прошепотів він, відриваючись на мить, і його голос був хрипким, сповненим того ж жару, що палав і у мені. Я не дала йому договорити. Мої губи знову знайшли його, і цього разу поцілунок був сміливішим, глибшим, ніби ми обоє зрозуміли, що ця мить – єдина, що належить нам. Його руки міцніше обхопили мою талію, і я відчула, як серце калатає під моїми долонями, в такому ж шаленому ритмі, як і моє.

Але навіть у цій пристрасті була межа. Його дотики залишалися ніжними, не переходили кордонів, і я знала, що він стримує себе, даючи мені контроль. І це робило момент ще більш інтимним – даруючи не лише пристрасть, а довіру, яку я не чекала відчути в такому місці і в такий момент.

Я відсторонилася, задихаючись, і притулилася лобом до його плеча. Темрява все ще була навколо, але тепер вона не лякала. Вона була нашою.

– Ти знаєш, що це божевілля, правда? – прошепотіла, і губи ледь торкалися його шиї, де я відчувала пульс під тонким ланцюжком.

– Найкраще божевілля в моєму житті, – відповів, і я відчула, як його губи торкнулись мого волосся. – Не хочу, щоб воно закінчувалося.

***
Любі мої, дякую за вашу підтримку! Мала завал на вихідних по роботі, тепер повертаюсь. Наступна продочка вийде о 00.00 і буде досить спекотною і водночас ніжною) 

****