5. У кожного є таргани

Повітря в паркінгу стало важчим, ніби бетонні стіни тиснули на нас із усіх боків. Після поцілунку тиша між нами була зарядженою, як перед грозою. Я так і сиділа на капоті, намагаючись зосередитися на чомусь, крім смаку його губ, який все ще пульсував у моїй пам’яті. Макс стояв поруч, спершись на машину, і його мовчання було гучнішим за будь-які слова. Я відчувала його погляд, але не наважувалася пілняти очі у відповідь.

Пальці нервово стискали край куртки, а в голові крутилися думки, хаотичні, сумбурні і уривчасті. План викрадення, глушник у кишені, ключі, які він досі тримав у руці, і цей проклятий поцілунок, який зламав усі мої бар’єри. Я мала діяти. Звісно не зараз, вранці. Але кожен раз, коли я уявляла, як активую глушник і зникаю з машиною, щось у грудях стискалося.

– Ти завжди така мовчазна? – запитав Макс, і в його голосі було більше тепла, ніж я могла витримати. Він повернувся до мене, і я відчула, як його погляд знову намагається пробитися крізь мою маску.

– Як тобі сказати, – я спробувала виглядати зухвало, але мій голос мене видавав. – Після того, як застрягла в паркінгу з дивним і самовпевненим хлопцем, мовчання – моя зброя. 

Думала, Макс образиться, але натомість він посміхнувся, щоправда, без грайливості чи іронії. Його очі були серйозними, і занадто проникливими.

– Щось мені підказує, що ми застрягли тут не випадково.

Моє серце знову збилось з ритму. Він знову копав надто глибоко, і я відчувала, як нерви натягуються, як струни. Вже було відкрила рот, аби щось відповісти, щось різке, щоб відштовхнути його, але в ту мить сталося найгірше.

Світло згасло.

Різко, без попередження, паркінг занурився в суцільну темряву. Густу, непроникну, наче хтось накрив тут все чорним полотном. 

Лампа над головою, що досі тьмяно гуділа, вимкнулась, і чорнота навколо була такою густою, що я відчула, як повітря стало важчим. Мої пальці вп’ялися в капот, а подих застряг у горлі.

Темрява.

Мій давній ворог.

Вона завжди поверталася, щоб нагадати мені, як я беззахисна, коли світ поринає в пітьму.

– Чорт... – прошепотіла, намагаючись вдихнути, але серце билося так швидко, що ледь чула власний голос. Заплющила очі, хоча це не мало сенсу – темрява була скрізь, зовні й всередині. Спогади, які я так довго ховала, почали виринати: зачинений підвал, холодна підлога, дитячий страх, що ніхто не прийде і не забере. Я стиснула зуби, але паніка вже підбиралася до горла, як холодна моторошна рука.

– Гей, – голос Макса прорізав тишу, дивно м’який, як для самовпевненного ловеласа, яким він був хвилину тому. Я відчула, як його рука обережно торкнулася мого плеча. – Все гаразд. Це нормально. Світло на паркінгу автоматично вимикається опівночі. Економія електрики, знаєш.

Я не відповідала. Не могла. Мої пальці тремтіли, і я знала, що він це помітить, якщо я не візьму себе в руки. Але темрява тиснула, і я відчувала, як втрачаю контроль.

– Гей, – повторив він, і цього разу його голос був ближчим. Я відчула, як він знову сів поруч, так близько, що тепло його тіла стало єдиним якорем у цій чорноті. Його руки обережно, майже невпевнено, обійняли мене. Це не було як той поцілунок – у дотику не було пристрасті, лише спокійна сила, ніби він намагався втримати мене від падіння в прірву. – Дихай. Я тут.

Не впевнена, що встигла видати свій стан і цю кляту панічну атаку, але він якимось дивом відчув це. 

Його руки були теплими, міцними, але не наполегливими. Він не стискав, не притягував до себе, просто тримав, даючи простір, але водночас нагадуючи, що я не сама. Я відчула, як його подих ледь торкається моєї скроні, і це чомусь допомогло нарешті вдихнути глибше. Вперше з моменту появи темрями. 

– Я просто… – прошепотіла, і голос остаточно зламався. Я не планувала цього говорити. Не планувала відкриватися. Але темрява виривала слова з моїх уст, як злодій. – Я... боюся темряви.

Він не засміявся. Не сказав нічого банального. Просто ледь помітно стиснув моє плече, і я відчула, як він повернув голову, ніби намагаючись розгледіти мене в цій чорноті.

– Тоді я буду твоїм світлом, – сказав тихо, і в голосі не було ні тіні насмішки. Лише щирість, яка змусила серце боляче стиснутися. - Розкажеш?

Я завмерла. Мої стіни, які так довго будувала, тріщали під вагою його слів, тепла, обіймів. Я могла збрехати, відштовхнути його, активувати глушник і зникнути, щойно ця божевільна ніч закінчиться. Але в цій темряві, у його обіймах, я відчула, що, можливо, вперше за довгі роки, що не хочу тікати.

– Це довга історія, – прошепотіла я, і мої пальці, самі того не бажаючи, торкнулися його руки, що обіймала мене. – І я не впевнена, що ти готовий її почути.

Він ледь помітно посміхнувся – я відчула це, хоча не бачила його обличчя.

– У нас ціла ніч, – відповів він. – Особисто я не поспішаю. І тобі не раджу – тут надто міцні стіни. 

Темрява все ще лякала мене, але його голос і тепло робили її менш концентрованою. І я знала, що це найнебезпечніший момент у моєму житті. Бо я починала довіряти йому. Сьогодні. Тут і зараз. А вранці ми попрощаємось назавжди. І за годину він викликатиме поліцію, бо зі стоянки зникне найдорожча машина в салоні…