1. Небезпечно близько

Я не вірила в долю. Не вірила у збіги, знаки згори чи кармічні зустрічі. У моєму світі все було просто: завдання – дія – результат. Авто – ключ – дорога. Люди були тимчасовими супутниками, емоції – зайвими відволікаючими факторами, симпатія чи співчуття – недоступною розкішшю, а любов – красивою байкою для тих, у кого не бракує часу мріяти.

До того вечора.

Це мало бути звичайне викрадення. Досить простий об’єкт – чорний “Порш 911 Turbo S”, припаркований вдень – на стоянці біля автосалону в центрі міста, вночі – на підземному паркінгу того ж автосалону. Модель нова, сигналізація знайома, охорона – лажа. Я вже тримала у руці код-глушник, коли з’явився він.

– Гарна тачка, еге ж? – пролунав за спиною голос. Низький, впевнений, з ледве вловимим хрипом. Як віскі з льодом.

Я різко обернулась – і завмерла.

Переді мною стояв він. Високий, близько метра дев’яноста, з розкуйовдженим темним волоссям, явно багатоденною, хоч і доглянутою неголеністю і втомленими, але уважними карими очима. Його скули були різкі, рельєфні і майже квадратні, а шрам біля лівої брови додавав брутальності. Темно-синя сорочка щільно облягала м’язисті плечі, розстебнуті кілька гудзиків відкривали шию, по якій зміївся тоненький платиновий ланцюжок і… мій не надто скромний погляд, а прості джинси були на диво чисті для механіка чи охоронця…Щоправда  його взуття – шкіряні туфлі відомого бренду – видавали когось серйознішого. Але тоді я так і не вивела це на власний дисплей уваги, була зайнята іншим. 

– Щось цікаве шукаєш? – запитав він, трішки примруживши очі, але без ворожості. Скоріше – з цікавістю.
– Придивляюсь, – відповіла, змушуючи себе не видати хвилювання. – Мені подобаються класичні лінії. Ця модель має характер.

Він посміхнувся. Я відчула, як його посмішка діє надто магнетично і небезпечно налаштовує на позитив.

– Макс, – він простягнув руку. Я мала необережність її потиснути і цей дотик змусив нас обох на мить застигнути, наче ми торкнулись не руками, а оголеними нервами.   

Його рука була теплою, грубою, зі шрамом біля великого пальця. Колись він тримав кермо не для краси – я відчула з першого погляду та дотику. І чомусь це здавалося мені… правильним.

Я ще не знала, хто він, і яку роль зіграє в моєму житті, але вже запам’ятала його голос, запах – сандал, з легким натяком на моторну олію – і ту дивну впевненість у кожному русі, якої не вистачало мені самій.

– Ти добре розбираєшся в машинах, – сказав він. – Хоч і не назвала своє ім'я. – Його погляд ковзнув по моїй фігурі, і я помітила, як щось змінилось у його виразі обличчя.

Я була у шкіряній куртці, темних вузьких джинсах і кросівках. Волосся, нещодавно вкотре перефарбоване, цього разу – в русявий з мідним відтінком – зібране в неакуратний хвіст, трохи вибилось на скронях. Я знала, як виглядаю – спокійна, зосереджена, можливо, навіть трохи небезпечна. Але під його поглядом я відчула себе викритою – ніби він бачив щось більше, ніж я показувала і вже набирав номер поліції.

– Раніше працювала в сервісі, – збрехала я легко, як завжди. – Потім… змінила сферу.

– А тепер обираєш авто біля автосалону в неділю ввечері?

– Не люблю натовпу.

Він засміявся – коротко, але щиро.
– А я – несподіванки. Але щось мені підказує, що з тобою їх буде достатньо.

Це була перша іскра. Ні, не в його очах, не в моєму серці – а в тій тиші, яка настала після слів. Вона не тиснула, не обтяжувала, не змушувала тікати. Вона… тримала.

– А що ти скажеш на каву? – запитав він. – Я бачу, в тебе хороший смак. Хочу дізнатись, чи це стосується не лише авто.

Я мала сказати "ні". Мала піти, стерти всі сліди, залишити машину на місці і зникнути. Але натомість я кивнула.
– Тільки якщо вона буде без цукру.

– Чорна, як ніч і безжальна, як ця модель, – відповів він з посмішкою.

Ми пішли до кав’ярні навпроти. І весь час я думала не про сигналізацію, не про глушник у кишені, не про план. Я думала про нього. І про те, що це – найнебезпечніший момент у моєму житті, бо раніше я не дозволяла собі відволіктись аж так. 

Бо вперше я відчувала, що мене хочуть не використати, не зловити, не осудити. А просто – побачити.

І це лякало мене більше, ніж поліція. 

А потім ми сиділи за столиком у маленькій кав’ярні неподалік салону. Запах свіжозмеленої кави змішувався з вологим повітрям, що просочувалося крізь прочинене вікно. Макс сидів навпроти, тримаючи чашку з еспресо, і посміхався своєю фірмовою посмішкою – тією, що підступно змушувала довіряти йому. Я знала його лише кілька хвилин, але він вже здавався чоловіком, який завжди мав план.

– Ти хотіла б щось більше, ніж просто знайомство? – запитав він, відставляючи чашку. Його очі блиснули, наче він уже знав мою відповідь.

Я спалахнула, однак витримала паузу, і знизала плечима. 

Але Макс не чекав моєї відповіді. Він нахилився ближче, і його голос став тихішим, майже змовиницьким.

– Я працюю в тому автосалоні, знаєш, просто продаю ті тачки, але можу познайомити тебе з машиною... значно ближче.

Оо, як добре що я не відповіла щось надто різке. Він про машину! З такої точки зору його слова звучали як пропозиція, від якої важко відмовитися. Я могла сказати "ні" і піти. Але щось у його впевненості, у тому, як він дивився на мене, змусило моє серце битися швидше.