Розділ 55. Він ламається

Пальці на її шиї стиснулися… і розслабилися.

Велес різко відсмикнув руки, ніби обпікся. Відступив. Похитнувся. Однією рукою схопився за край обладунку на грудях, ніби серце зараз вирветься назовні. Дихання виходило хрипкими, рваними ривками. Чорні сльози текли вже нестримно, залишаючи темні патьоки на обличчі й металі.

— Не можу… — повторив він. Голос був майже невпізнанним. Зламаним. Дитячим від болю. — Не можу, Оленко. Навіть зараз. Навіть коли ти стоїш на краю. Навіть коли вони чекають. Рука… вона не слухається. Вона пам’ятає занадто багато.

Оленка стояла нерухомо. Вітер рвав волосся. Чорна імла лизала каміння біля ніг. Тіні ступили ще ближче, і холод від них став майже нестерпним. Але вона дивилася лише на нього.

— Тоді ламайся, — тихо сказала. — Але ламайся зі мною. Не тікай у порожнечу. Не залишай мене одну з ними.

Велес різко опустився на коліна. Просто серед каміння й тріщин. Голова низько схилилася. Плечі тряслися. Звуки, які виривалися з нього, не були риданнями. Вони були глибшими. Старішими. Ніби з нього виходило все, що він тримав століттями: голод, самотність, обов’язок, любов — усе разом.

Оленка підійшла. Обережно. Стала перед ним на коліна теж. Взяла його обличчя в долоні. Підняла. Чорні сльози текли по її пальцях.

— Дивись на мене, — прошепотіла. — Не на них. Не на розлом. На мене. Ти любиш. Я знаю. Я теж. І саме тому ми тут. Не тому, що світ сиплеться. А тому, що ми посміли стати справжніми. Навіть якщо це нас убиває.

Велес дивився на неї крізь сльози. У очах уже не було бога. Не було сторожа межі. Був лише чоловік — зламаний, люблячий і остаточно розбитий вибором, якого не існувало.

— Я тримав межу століттями, — хрипів він. — Забутий. Голодний. Один. Я думав, що найгірше — це порожнеча. А виявилося… найгірше — це ти. Твій погляд. Твій дотик. Твоє «зроби це». Ти дала мені все, чого я прагнув, і водночас забрала єдине, що я вмію робити. Я не можу тебе вбити. І не можу дозволити світу впасти. І не можу дозволити їм тебе забрати. Я… я просто ламаюся. Остаточно.

Оленка притиснулася лобом до його лоба. Їхні сльози змішалися — її солоні й його чорні.

— Тоді не збирай себе назад, — сказала тихо. — Не треба. Будь зламаним. Тут. Зі мною. А я буду з тобою. Навіть якщо світ зараз впаде нам на голови. Навіть якщо вони зараз накриють нас обох. Я не відійду. Чуєш? Я прийшла сама. І лишаюся.

Тіні вже стояли в кількох кроках. Голос прозвучав різко, з нетерпінням:

— Досить. Крові не буде від нього. Тоді забираємо обох. Зараз.

Чорна імла з розлому рвонула вгору. Багряне небо вибухнуло. Земля під колінами тріснула з гуркотом. Велес різко підхопився, накриваючи Оленку собою. Але сили вже майже не було. Світло навколо нього було тьмяним. Сліди на її руці відповіли слабким спалахом — останнім, що лишилося.

Вони впали разом. Він — на лікті, накриваючи її тіло. Вона — під ним, тримаючись руками за його шию. Над ними згущувалася темрява вищих сил. Холод став абсолютним. Повітря зникало.

Велес притиснувся губами до її скроні. Шепотів швидко, рвано, майже несвідомо:

— Пробач… пробач… я не зміг… навіть зараз… не зміг…

Оленка обхопила його міцніше. Закрила очі. Відчула, як темрява опускається. Як реальність навколо починає розчинятися. Як світло слідів остаточно згасає.

А потім… щось змістилося.

Не зовні. Усередині неї.

Та сила, яку вона носила — не лише уламок, а кров лінії, міст, угода — раптом рвонула вгору. Не до нього. Не до розлому. А назовні. Назустріч темряві. Яскраво. Відчайдушно. Як останній крик.

Оленка відкрила очі. Світло з її руки вже не було тьмяним. Воно стало чистим. Білим. Сліпучим. І воно палило не її. Воно палило темряву навколо.

Велес підняв голову. Подивився на неї. У очах спалахнуло здивування. І щось схоже на жахливу, відчайдушну надію.

— Оленко… що ти…

— Не знаю, — видихнула вона. Голос тремтів, але руки вже не тремтіли. — Але я більше не просто прошу тебе зробити це. Я… я спробую сама. Не вбити. Змінити. Якщо міст може стати замком… то зараз.

Світло з її слідів рвонуло вгору. Назустріч багряному небу. Назустріч тіням. Назустріч голоду, який сидів під світом. А Велес, зламаний і люблячий, лише міцніше притиснув її до себе й дозволив цій силі йти через нього теж.

Він зламався.

А вона… вона почала збирати уламки в щось нове.