Розділ 54. «Зроби це»

Його пальці на її шиї тремтіли.

Оленка відчувала кожен дріб’язок: холод шкіри, шрами, силу, яка могла б зламати їй дихання одним рухом — і те, як ця сила зараз відмовлялася слухатися. Велес дивився на свою руку так, ніби вона належала комусь іншому. Багряне світло з неба падало на його обличчя, роблячи шрами глибшими, а очі — майже чорними.

— Зроби це, — повторила вона тихіше. Але твердіше. — Не тягни. Кожна секунда — хтось ще зникає внизу. Я чую. Ти теж чуєш.

Він різко тряхнув головою. Пальці розтиснулися. Відступив на крок. Потім ще на один. Руки стиснув у кулаки так, що кісточки побіліли.

— Не можу, — видихнув він. Голос був зірваним, майже дитячим від болю. — Оленко, я не можу. Навіть зараз. Навіть коли ти сама просиш. Навіть коли світ падає. Рука… рука не слухається. Вона пам’ятає, як тримала тебе вночі. Як гладила. Як ти відповідала. І вона відмовляється ставати зброєю.

Оленка зробила крок слідом. Не дала відступити. Знову взяла його долоню й притиснула до своєї шиї. Сильніше.

— Тоді згадай інше, — сказала жорстко. — Згадай хутори. Крики, які урвалися. Ляльку на порозі. Хліб, який ще парував, коли людей уже не стало. Це теж через нас. Через те, що ми посміли бути разом. Якщо ти зараз відмовишся — вони заберуть усе. І мене теж. Але повільніше. Більничіше. Я волію швидкий кінець від тебе, ніж бути стертою їхніми руками, поки ти дивишся.

Велес заплющив очі. Тіло тряслося дрібним тремтінням. З очей нарешті котилися сльози — чорні, важкі, як смола. Вони залишали темні доріжки на сірій шкірі.

— Ти не розумієш… — хрипів він. — Якщо я зроблю це, я знищу не лише тебе. Я знищу єдине, що ще тримало мене людиною. Після тебе не буде навіть голоду. Буде діра. І я впаду в неї назавжди. Не як бог. Не як сторож. Як ніщо.

Оленка підняла вільну руку. Витерла великим пальцем одну з чорних сліз. Смак на шкірі був гірким, металевим.

— Тоді впадемо разом, — тихо сказала. — Але спочатку закрий межу. Я прошу тебе не як жертва. Я прошу як та, хто любить. Як остання з мосту. Як жінка, яка спала з тобою під смерекою і не шкодує. Зроби це. Бо якщо не зробиш — я сама піду до розлому і стрибну. І тоді твоя відмова нічого не варта.

Він різко відкрив очі. У них спалахнув жах.

— Ні…

— Так. — Оленка відпустила його руку. Відступила до самого краю розлому. Чорна імла лизала каміння біля її ніг. Вітер рвав волосся. — Я прийшла сама. Я сказала «зроби це». Якщо ти відмовишся — я зроблю сама. Не дам їм задоволення стирати мене повільно. І не дам тобі жити з тим, що ти просто стояв і дивився.

Тіні навколо ступили ближче. Голос прозвучав знову — уже з нетерпінням:

— Час вийшов. Кров. Або ми починаємо.

Велес стояв між нею і тінями. Розривався. Буквально. Оленка бачила, як під обладунком ходять м’язи, як світло в очах то спалахує, то гасне. Як він дивиться на неї — на край розлому, на імлу під ногами — і вмирає заживо від кожного її слова.

Він зробив крок до неї. Потім ще один. Простягнув руку. Не щоб схопити. Щоб торкнутися. Пальці лягли на її щоку. Тремтіли.

— Ти ламаєш мене, — прошепотів. — Остаточно. Кожним словом. Кожним поглядом. Я любив богів. Я любив силу. Я любив навіть голод, бо він був єдиним, що лишилося. А тепер я люблю тебе. І ця любов сильніша за все, що я був. Сильніша за межу. Сильніша за світ. І саме тому вона нас знищує.

Оленка притиснулася щокою до його долоні. Закрила очі. На мить дозволила собі просто відчувати.

— Тоді нехай знищує, — відповіла шепотом. — Але зроби це ти. Не вони. Не я. Ти. Бо я хочу піти, знаючи, що остання людина, яка мене тримала — це ти. Навіть якщо тримала, щоб відпустити назавжди.

Він різко видихнув. Звук вийшов схожим на ридання. Потім повільно, дуже повільно обхопив її обличчя обома руками. Нахилився. Притиснувся лобом до її лоба. Губи майже торкалися.

— Пробач мені, — видихнув він. — За все. За сліди. За голод. За любов. За те, що зараз зроблю.

Оленка відкрила очі. Посміхнулася крізь сльози, які нарешті потекли.

— Я вже пробачила. Давно. Тепер просто… зроби.

Тіні ступили ще ближче. Земля під ногами тріснула з гуркотом. Багряне небо вибухнуло новими іскрами. Розлом завив.

Велес заплющив очі. Пальці на її шиї знову стиснулися. Ніжно. Майже благоговійно. А потім — сильніше.

Оленка не відвела погляду. Дивилася на нього. На чорні сльози. На біль. На любов, яка зараз убивала їх обох.

І чекала.