Розділ 53. Вона приходить сама

Оленка йшла менше години.

За цей час вона встигла побачити достатньо.

Перший хутір, до якого вона дісталася, був уже порожнім. Двері відчинені. У мисці на столі ще паровало недоїдене. Лялька лежала біля порога. А людей не було. Просто не було. Ніби їх викреслили разом із теплом, яке вони лишали. Оленка стояла на порозі й відчувала лише холодну порожнечу. Сила під шкірою мовчала. Навіть сліди майже не світилися.

Другий хутір зустрів її криком.

Короткий. Жіночий. Зірваний на півслові. Оленка побігла. Встигла лише побачити, як темна тінь накриває крайню хату — і все. Крик урвався. Світло всередині згасло. Коли вона підбігла, у хаті вже нікого не було. Лише перекинута лавка й теплуватий ще хліб на столі.

Вона більше не бігла до інших.

Розвернулася й пішла назад. Швидко. Майже бігом. Чорні тріщини під ногами розходилися ширше. Земля тріщала. Небо кровоточило багряним. Попіл сипався густіше. А в грудях сиділо чітке, холодне рішення.

Досить.

Досить дивитися, як стирають інших. Досить шукати шляхи, яких уже немає. Досить змушувати його розриватися між любов’ю і кінцем світу.

Вона прийде сама.

Велес усе ще стояв біля великого розлому.

Тіні оточували його півколом. Він тримав їх — як міг. Світло навколо нього було тьмяним, нерівним. Обладунок потрісканий. На землі біля ніг чорніли свіжі сліди боротьби. Коли Оленка з’явилася між деревами, він різко обернувся. Очі спалахнули — спочатку радістю, потім жахом.

— Ти повернулася… — голос зірвався. — Я ж казав…

— Я знаю, що ти казав. — Оленка підійшла прямо. Не зупиняючись. Тіні ворухнулися, але не атакували. Ніби чекали. — Я бачила. Хутори. Людей. Як вони просто… зникають. Більше не можу. Не хочу. Не буду стояти осторонь, поки світ стирають через нас.

Вона зупинилася прямо перед ним. Підняла руку зі слідами. Світло в них було слабким, але рівним.

— Я прийшла сама. Не тікаю. Не шукаю більше інших шляхів. Час вийшов. І я… я готова.

Велес різко тряхнув головою. Схопив її за плечі. Пальці тремтіли.

— Ні. Не кажи цього. Ми ще можемо…

— Нічого вже не можемо. — Оленка поклала долоні йому на груди. Відчула під металом, як шалено б’ється серце. — Ти не можеш мене вбити. Я бачила. Відчула. Але світ падає. Люди зникають. А тіні чекають. Тому я приходжу сама. І кажу тобі те, що ти повинен почути.

Вона підняла голову. Подивилася прямо в його очі. У ті тьмяні, відчайдушні, люблячі очі.

— Зроби це.

Слова повисли між ними важкі, як каміння. Вітер на мить стих. Навіть тіні, здавалося, завмерли. Велес дивився на неї так, ніби вона щойно вдарила його ножем.

— Оленко… — голос був майже беззвучним. — Не проси. Не можу. Я ж сказав…

— Можеш. — Вона взяла його обличчя в долоні. Примусила дивитися. — Ти повинен. Бо якщо не ти — вони. А я волію, щоб це був ти. Щоб останнє, що я побачу — твої очі. Не їхні порожні силуети. Щоб остання рука, яка мене торкнеться — була твоєю. Не їхньою.

Сльози, яких вона так довго не дозволяла собі, раптом палили очі. Але голос лишався твердим.

— Я люблю тебе. Чуєш? І саме тому прошу. Зроби це. Закрий межу. Врятуй хоч щось. А я… я буду знати, що моя смерть мала сенс. І що ти тримав мене до кінця.

Велес різко заплющив очі. Лоб опустився до її лоба. Руки на її плечах стиснулися так, що майже було боляче. Тіло тремтіло дрібним, неконтрольованим тремтінням.

— Ти не розумієш, що просиш… — хрипів він. — Якщо я зроблю це… якщо підніму руку… я вже не повернуся. Не буде навіть голоду. Буде лише порожнеча, у якій колись була ти. Я не переживу цього. Не як сторож. Не як бог. Не як щось, що ще може називатися мною.

Оленка погладила великими пальцями його шрами. Ніжно. Майже материнськи.

— Мені вже всеодно. Просто зроби. А потім… потім можеш піти слідом. Якщо захочеш. Але спочатку — межа. Світ. Те, що ще можна врятувати. Я прийшла сама. Я прошу. Не змушуй мене благати перед ними.

Тіні навколо ворухнулися. Голос знову прозвучав — холодний, задоволений:

— Рішення прийнято. Кров носія. Або ми забираємо все зараз.

Велес відкрив очі. У них стояли сльози — чорні, важкі, такі, які, здавалося, він уже не вміє лити. Він дивився на Оленку так, ніби намагався запам’ятати кожну рисочку. Кожен подих. Кожне світло в її очах.

— Ти прийшла сама… — прошепотів він. — І просиш мене стати твоїм убивцею.

— Прошу тебе стати тим, хто врятує хоч світ. — Оленка слабо посміхнулася. Гірко. Ніжно. — А любов… любов ми вже довели. Вона була. Вона є. Навіть зараз. Саме тому я тут.

Вона взяла його руку. Поклала собі на шию. Прямо туди, де бився пульс. Сліди на її зап’ясті слабко спалахнули під його пальцями.

— Зроби це, Велесе. Поки я ще можу дивитися на тебе. І не відводь очей. Я хочу бачити тебе до останнього подиху.

Тіні ступили ближче. Земля під ногами тріснула ще раз. Багряне небо пульснуло.

Велес дивився на свою руку на її шиї. На світло слідів. На її спокійне, майже лагідне обличчя. І повільно, дуже повільно стискав пальці.

Не щоб убити.

А щоб утриматися від того, щоб упасти на коліна й закричати.